Славка

Ткачук Галина

Лютого охопив невимовний захват.

Він покинув вижирати сніг і теж ліг ницьма.

Коли став — на снігу лежало красиве молоде його лице.

— Ху-ух! — весело скрикнув Лютий. — Хто тебе такого навчив?

— Випадково придумалося. Колись ми гуляли з однією дівкою. Вона показувала, як треба складатися, коли вітаєшся із королевою Британії. Не втрималась і впала лицем у сніг. І так утворилося її друге обличчя.

Лютий став на коліна і зробив іще однин свій відбиток веселий. А потім однин дикий

і однин з відкритим ротом і з зубами.

— Як ти думаєш, що у мене на умі? — спитав Лютий.

— Я думаю, що ти відчуваєш любов, — сказав я.

ВАСИЛІЙ

Я звусь Іоаникій Бахмач. Мені сім років.

Ми живемо з мамою у половині квартири, а іншу половину здаємо Василію.

До нього не можна говорити, за ним не можна стежити.

Дивитися на Василія можна рівно стільки, скільки звичайна людина, як правило, дивиться на таку саму звичайну.

І не можна бути у ванній і ходити коридором, поки він на кухні їсть.

У Василія є всі руки і ноги, але вони не завжди його слухаються, і це від нього не залежить.

Я думаю: всередині Василія бракує якоїсь нитки, міцної і незримої. А всі його м’язи думають, буцім нитка є, і все роблять так, як якби була.

І щоразу, коли дивишся, як його зусилля закінчуються повною поразкою, — здається, ніби розглядаєш обличчя Великої Хвороби, а може, і самого Христа.

Першого разу, коли я закляк перед Василієм, мама відтягла мене в нашу кімнату і шльопнула. На дотик я тоді був кам’яним.

Василій звивавсь, як волосся Медузи Горгони.

У мене є друг, старший на чотири роки, його звати Йов Цвях.

Ця сама зморшка, котра тягнеться крізь м’язи Василія, пройшла Йову через розум. Він часто протирічить сам собі й кричить, але коли відчуває себе цілісно — вміє чаклувати.

І Славка каже, що його кров — коштовна.

А Ліля — ні.

Славка і Ліля — це такі дівки, які зі мною часто возилися, поки я був дошкільням.

Спочатку тільки Славка, бо вона жила тут, у Боярці, а потім із Василькова приїхала Ліля.

Сітка зморшок або тріщин проходить крізь нас усіх, але у когось вони тонші, у когось — товщі.

Крізь Славчині нерви тягнеться довга, але тоненька тріщина. Дівка постійно плаче, і я не вірю, щоб в неї ще залишилася чаклунська сила.

Інша річ — Ліля.

Її кров для мене коштовна.

У Василія є дружина, але вона живе окремо і приходе час від часу, коли немає вдома ні мами, ні мене.

Я І ЛЮТИЙ

— Ні, — відповів мені Лютий, —

я

відчуваю себе так, ніби я — допірошне дитя, і мої погані часи пішли, коли це відчуття прийшло, і я дивлюсь навколо, і зір всього не охоплює, я відчуваю холод, ніби я — допірошне дитя, я відчуваю сум. Я відчуваю сум і тривогу.

І він став із землі, а сніг почав поволі танути.

З’явився туман.

На душі мені зробилося дуже недобре, я закричав:

— Ну навіщо ж ти?! Чого сніг розтоплюєш?!

— Це здоровий сум і малюсінька тривога! Ось що я відчуваю! — відповів мені Лютий.

— А тепер нам треба потроху вшиватися, — додав він, — бо коли надійде Вечір — надає мені за відлигу люлєй.

— Чого?

— Нічого! Ходімо. Є діла! Є купа справ!

І ми кудись побігли.

Дорогою з Лютого поспадали черевики і шкарпетки, і тепер там, де він ступав, утворювалися купи сміття і собачі висранки.

Коли Лютий помітив це — обтер босі ступні долонями — і з’яви припинилися.

Ми бігли так, поки не дісталися лісу, в якому сніг іще не починав танути.

Лютий задерся на дубочка, зачепився плесном за гілку і звис уздовж стовбура вниз головою.

Його хребет прохрумтів, від чого в лісі одразу значно похолоднішало.

— Ти що виробляєш? — закричав я.

Тоді Лютий підбіг до мене, став спиною до спини і сказав:

— Підніми руки!

Я підняв.

Він обома руками схопив мої долоні і нахилився вперед.

Уся моя спина прохрумтіла, але у лісі від того нічого так і не сталося.

— Менти надходять! — сказав по тому Лю, і ми побігли далі.

* * *

Іноді Василій говорив щось або співав, і особисто мене це страхало.

Мама думала, що я боюся, щоб у В. не стався напад, коли ми будемо з ним в хаті лише удвох.

Але я знав, що нападів у чувака не буває.

Він просто завжди був таким, яким був.

І він ніколи не був не він!

І я не боявся, що мені станеться так само.

Я знав, що мені якраз станеться зовсім по-іншому, коли крізь мене пройде інша частина сітки, котра охоплює усіх.

І від думки про те, що має статися мені, мені ставало огидно, як за температури тридцять сім і два.

Я знав: якщо світ підсунув мені цього дивного Василія і вручив у друзі чаклуна Йова — значить: почалося!

Я — Іоаникій Бахмач, чия кров коштовна.

* * *

Лютий біг усе швидше, а потім впав і заснув.

Тільки завдяки цьому я його не загубив.

Бо я був добряче відстав.

Лютий лежав між деревами, і його обличчя — це було обличчя Василія, і обличчя Йова, і обличчя Заячої Губи.