Славка

Ткачук Галина

Дівка київська, мозок боярський, розум — вінницький, — сказала жінка.

І засміялася.

Я зрозуміла; це жарт.

Вона схопила руками дроти для сушіння шмаття, і гралася ними, і відчепила від них кілька прищепок. І вчепила мені на вухо.

Я вирішила потерпіти. Я вирішила подумати.

Я довго стояла на балконі із відчиненим вікном, і жінка сиділа на мені.

І ми обидві змерзли.

Я дивилася вниз на сніг, я не знала, куди дивилася вона.

Я подумала: коли

ж вона із мене злізе?

А потім подумала: одне з двох: або злізе або не злізе.

Коли я народжу дівчинку, я носитиму її на плечах. Це дуже зручно, це звільняє руки.

Я закрила вікно.

Але народилася не дівчинка, а десь через рік народився Іоаникій.

А потім почергово наставали мої хороші і погані часи.

Потім я, треба сподіватися, помру і стану від сурм Архангелів.

РОЗУМ ЛЮТОГО

(знову каже Іоаникій)

Тієї зими ми з Лютим добре стусувалися.

Бо розумом він був не набагато старший за мене. Не знаю вже, як там у нього з віком.

Він казав, що п’є потроху Дніпра, тому ніколи не помре. Не знаю навіть, що тут казать.

Моя мама працювала тоді на пошті. І якщо їй потрібно було щось зробити вдома, я мусив розносити людям телефонні рахунки і окремо — повідомлення про те, що їм за несплату скоро відключать телефон.

Телефонні неплатники селились, як на зло, не компактно, а жили у всіх можливих куточках Боярки. У дев’ятиповерхівках і в приватних будинках.

Ці повідомлення потрібно було вручати особисто.

Щоразу як ми із Лютим до когось заходили, це було настільки не в тему!

Двоє заморочених підлюдків являються на ваші очі: одне децильне (я), а вторе — у крапчастій шапці, і кажуть, що вам телефон скоро відключать, і вимагають натомість ваш підпис.

Я пишу це, хай прочитає Укртелеком.

Один раз таким чином ми ледь не попрощалися зі своїми життями.

Це було на вулиці Перерізаних Глоток.

Це було на вулиці Лєрмонтова.

Взагалі все зазвичай відбувалося так: я дивився на адреси, ходив, шукав вулиці і будинки, дзвонив у двері, питав того, чиє прізвище було на папірцеві, пояснював усю ситуацію, казав дату, до якої потрібно заплатити, вручав листочок і брав підпис.

Лютий весь цей час ходив за мною і триндів усякі речі.

Нерідко вони купи не трималися.

Лєрмонтова двадцять один я шукав досить довго. Це приватний сектор. Усе тоді замело, нічого не було видно. А таблички про номер свого будинку кожен чіпля, куди хоче. І ліхтарів немає. А тоді вже давно смерклося.

Нарешті ми знайшли двадцять перший будинок і застукали в браму.

Ніхто не заворушився, жодне вікно не засвітилося, тільки пес на цепу

загавкав.

Ми стали на носочки і зазирнули на подвір’я.

Тут був лиш цей пес і повно снігу. Давно вже ніхто тут не прибирав і не ходив: від брами до дверей не було розчищено стежки.

І тоді я сказав:

— Піду.

А Лютий сказав:

— Іди.

Я пішов.

А пес побіг на мене, доки дозволяв йому цеп, і ледь не вхоп мене за ногу.

Лютий заверещав.

Я зайшов за ріг будинку і почав стукати у двері.

Лютий лишився на вулиці сам.

Він чекав мене дві хвилини, і п’ять, і десять, і тринадцять, а тоді відкрив браму і пішов мене рятувати.

Пес знову заволав голосно, але Лютий пробіг моїми слідами, тому йому так само нічого не сталося.

Двері були не зачинені. Він смикнув і увійшов до тісного передбанника, де стояли санчата, дошки, відра і білий-білий кіт.

Лютий смикнув двері в хату, які теж були не зачинені, — і одразу побачив мене. Я сказав, що стою тут і чекаю на жінку, котра зараз дитя догодує, а потім лиш зможе розписатися.

І Лютий звалив назад на вулицю.

Коли я вийшов — побачив його на дереві. Він весь маскувався, лише крапчата шапка виділялася різко.

І тоді Лютий зліз, і ми побігли немов скажені з цієї засніженої вулиці.

І Лютий на бігу голосно розказував, які тут без мене ходили п’яні і як він їх уник.

Лю закричав:

— Вулиця Перерізаних Глоток!

* * *

Ми вибігли на свою вулицю. Тут вже світили ліхтарі.

Я так захекавсь, що притулився до стіни, щоби відпочити.

Лютий тоді сказав, що покаже мені фокус, і щосили натис мені на груди.

Я відрубився і впав у сніг.

Коли очуняв, витер слину, яка стекла з відкритого рота, і сказав Лютому:

— Коли ти у відрубі — так ніби вже і здіх!

Лютому ці слова не сподобалися. Він відповів строго і дуже повільно:

— Ти навіть не можеш собі уявити, що це таке, коли ти насправді здіх!

Я згадав напад Василія і відповів:

— Можу.

Лютий задумавсь і сказав:

— І взагалі — варто постійно жити, бо існує тисяча прекрасних речей.

Я задумавсь і сказав:

— Наприклад?

Лютий задумавсь і сказав:

— Наприклад: Радість Несказанна.

— Ну хіба що Радість Несказанна, — погодився я.

* * *

Коли я прийшов додому, на моєму ліжку лежав Василій.

Я його звідти стяг і швидко заснув.

* * *