Славка
Шрифт:
На маленькій кладці навпроти церкви було не порожньо. Там стояло двоє незнайомих хлопців, і з-під їхніх шапочок виглядали довгі кучері.
— Ми — Лев і Йов, — сказали хлопці.
— А ми — Славка і Моня.
— Кладка тепер дуже хитається, — серйозно сказали хлопці.
— Нічого. Ми все одно заліземо.
— Як знаєте.
Лев і Йов так по-діловому вели себе, ніби завжди жили тут, що я аж не втрималася спитати:
— А звідки ви приїхали і коли?
— Що?
— Питаю: звідки ви?
— Тю!
— Дак імена у вас дивні. Тут таких, як пам’ятаю, ніколи не було.
— Тю! — сказав Йов і плюнув крізь зуби цівочкою повз мене, — а по-моєму, у цих місцях якраз багато Левів і Йовів! Ось бачиш того чувака? — Він тицьнув пальцем в очерети, і я помітила там якусь фігуру, яка палицею колупала Ставові бік. — Його теж звати Йов.
— А прізвище у нього Цвях, — додав Лев і засміявся.
— Що?! — я аж скрикнула.
— Та тихо ти! — зашипіли Лев і Йов, — він дурненький, не треба показувати, що ми звертаємо на нього увагу.
Я швидко злізла із кладки і побігла до того Йова.
А потім повернулася. Сумнівів не могло бути! Це був саме той хлопець!
Це був двічі саме той хлопець!
Це був наїзник на дивному коні вороному.
І це був Оксанин хлопець, мій син.
А той малий, котрий врятував мене від безмежна, зовсім не мав до мене жодного стосунку!
Це був мій справжній син.
Мій справжній цвях.
Іов Цвях.
І тоді я побігла звідти, а Моня побіг за мною.
Мене більше не існувало.
Я стала над маленьким уривчиком і не думала ні про що.
Моня став біля мене і зазирнув мені в лице.
— Послухай: уяви, ніби цей твій стан — це зубний біль.
Мені його слова здалися маренням хворого. Я спокійно зненавиділа Моню.
Але хлопець триндів далі:
— І уяви, ніби я — зубний нерв, ніби я весь той біль стосовно твого дебільного хлопця.
Це було, як картопляною товкмачкою мені у пику!
— А тепер викинь мене нафіг у Став! Викинь цей біль нафіг у Став! Розвернись і з остервенінням гати мене кулаком куди бачиш, поки я не впаду в цей Став і не попливу від тебе!
І я розвернулась і зіштовхнула його у воду.
І Моня розсипав всюди безліч бризок. І крутився, і перевертався у воді, точно як біль. І кричав, кричав усі матюки, які знав, і я підказувала свої матюки, а потім ми вили. І він бився, як риба на піску, і перевертався, як мій біль у Ставові, аж по воді розходились величезні кола, а потім від нього пішло світло.
І тоді став нестерпним цей мій біль від нерва у ставі, і я взяла камінь, щоб убити його! Хоч і розуміла, що там плавав
Я ж закричала і побігла звідти — і мене тепер зовсім вже не існувало!
Тільки Моня тієї ж миті винирнув, і лють охопила його, він виліз зі Ставу, і теж підняв великий камінь, і погнався за мною.
І я впала.
Коли я очуняла, біль пішов.
А потім прийшла Ліля.
І стала наді мною, саме коли лежати уже ставало нестерпно.
— Я знала, що зустріну тебе біля Ставу. Бо мені снилося, як я тут тебе цілую.
Я підняла голову.
Зовсім поряд прогулювався мій Іов, від якого я вже не могла відмовитися.
Я знала, що він буде тут, бо мені снилося, як я його цілую.
Я, ЛІЛЯ, МОНЯ, ІОАНИКІЙ
Тоді Ліля відвела мене до себе додому і змастила рану на голові зеленкою і йодом.
Усе моє волосся було зеленим, і коричневим, і у крові. Але на серці уже було легко. Так, я тепер знайду маленького Йова і ми завжди будемо разом.
Правда, я не знала, де його завтра шукати, але мала наводку — кучеряві хлопці Лев і Йов зі Старої Боярки, котрі все про нього мусили знати.
Біля Ставу я загубила шапку, рукавички, портфеля і ключі. І лиш надія на те, що ключ із моєї кишені все-таки витяг Моня і зараз він сидить у мене і сушиться, тягла мене додому.
Хоча, чесно кажучи, ніщо вже не тягло мене додому.
Йов — і той міг дати сам собі раду.
Моня теж на мене абсолютно, мабуть, не сердився, лиш лежав хворий і терпів біду. І те, що я можу допомогти йому — сумнівне твердження.
До того ж він вбив мене каменем і кров моя потекла по волоссю.
Я була пришиблена каменем і готова була провалитися крізь грунт, просто в обійми земляних мертвих чуваків і цариці у ризі. Хоча і це зараз здавалося брехнею.
Я ж якраз дійшла додому.
Тут справді був Моня, уже сухий і теплий, тільки очі його від застуди взялися тонкими червоними обідками.
У квартирі було темно і тихо.
У кімнаті на підлозі грався кубиками Іоаникій.
— Що це? — спитала я.
— Це — Іоаникій.
— Знаю. Звідки він тут?
— Дали подивитися. Раз вже я все одно вдома сиджу.
Я, МОНЯ, ЛІЛЯ
Назавтра я відвела Моню на післяобідню електричку. Довелося віддати йому свою стару бузкову курточку і забрати натомість у необмежене володіння його величезну мандрівну мокру куртку.