Приворотне зілля

Капранови Брати

Микола Пилипович не образився на «мракобіса». Він знайшов очима стілець поруч із собою і без усякого запрошення вмостився на ньому, не перериваючи розмови.

–  Нє, ну підождіть. Ето же всі писали про вєдьм, про всяке такоє, шо вони чортові слуги. Ето ж не я придумав.

–  Дурні писали, - обурилася баба.
– А розумні хай не повторюють. Ич які! Чортові слуги. А вони самі того чорта бачили? Прости, Господи, - пробурмотіла вона, згадавши ім’я нечистого.
– Хто б оце говорив, як не заздрісні люди! Та чорту слуги так потрібні, як тобі оце сідло. Він і сам усе вміє. А потім ваш брат у місті значно краще

йому служить - оно вже дихать немає чим, радіація сама. Ми і не знали, що воно таке, ця радіація. Це ж ви все понавигадували, а не відьми і не ворожки.

–  Ну, положим, і не я.

–  Не ти, то такі самі, як ти. Вчені. Замість траву збирати, елементи з неї якісь там добувають. А як цей елемент сам по собі буде діяти, якщо він відірваний від кореня?! От скажи! Ти ж грамотний. Це все одно що тобі оце прутня відірвати і хай сам по собі діє. Еге ж?! Буде діяти?

Таке порівняння Миколі Пилиповичу не сподобалося. І взагалі розмову треба було скерувати трохи в інший бік.

–  А чого ж тогда говорять, що вєдьми хреста бояться?

Баба сплеснула в долоні.

–  Тю на тебе! Це комуністи хреста бояться, оно церкви всі порушили, щоб навіть і не бачити. А відьми церков не руйнують. Вони до служби ходять, як усі.

–  Та ну!

–  Ось тобі і «ну». Відьма хреста не боїться, а не любить. Та й те тільки вночі, коли сама сили набирає. Бо хрест і молитва призначені для того, щоб приспати людину. Як оце колискова. Щоб заспокоїти її єство, щоб воно людину нікуди не штовхало, щоб забула людина навіть те, що знає від народження. А відьма тому так і називається, бо не хоче забувати. Відає вона. А коли перешкоджають - не любить. Вона, знаєш, живиться від тої сили, що всередині людини сидить і що попи її вбити хочуть. От ти, скажімо, - знову перейшла стара на особисте, - сам не знаєш, що вмієш, які сили в тобі сплять. Тільки коли припече, раптом щось таке утнеш - наприклад, голими руками ведмедя задушиш, - тоді тільки здогадаєшся. А все чому? Бо тебе виростили у певності, що людина є черв. А відьма того чути не хоче. От і все. Ти гля, пишуть всякі розумники: чортові слуги, чортові слуги.
– Стара знову швидко перехрестила рота і раптом визвірилася на свого гостя: - Що це ти мене в гріх вводиш! Оно вже нечистого згадувати через тебе почала. І взагалі, чого це відьом приплів? Я ж не відьмую. Я знахарюю.

–  А це не одно і то же?

–  Тиць бабин Гриць. Оце я йому скільки розповідаю, а він знову за своє!

Баба Кабачиха стояла перед ним, неначе на доповіді, але, незважаючи на це, психологічної переваги здобути ніяк не вдавалося. Надто активною була співрозмовниця.

–  От ти, скажімо, що робиш?
– Вона тицьнула у гостя пальцем і той трохи розгубився.

–  Я? В смислє, зараз? Ну, цеє… вчений.

–  Та я бачу, що вчений. А яка у тебе спеціальність?

–  Цей, як його… фольклор.

–  О, бачиш? А є ще такий, знаєш, що траву збирає…

–  Ботанік?

–  Точно. Він теж вчений?

–  Навєрно.

–  От бачиш, і він вчений, і ти вчений, а робите різне. От і я, як той ботанік, траву збираю. І що ти взагалі мені тут зуби заговорюєш, ти нащо прийшов?

–  Зуби… Тьху, тобто цей… Петро… Петра лічить.

–  Ну!
– баба розмовляла як завзятий прокурор.

–  Так нема ж його.

–  А як же лікувати його, коли його

нема?
– Стара замислилася.

Микола Пилипович не заважав - хай поміркує. Паузу теж треба вміти утримать.

–  Ну, може, хоч фотографія у тебе є?

–  Моя?
– здивувався майор.

–  На чорта мені твоя? Прости, Господи.
– Вона знову перехрестила рота.
– Твоя парсуна і так переді мною. Хлопця твого.

Микола Пилипович спочатку заперечливо похитав головою, але потім згадав: - Є!
– він видобув з кишені картонну книжечку з гербом, Петрове посвідчення, забуте у куртці і відкрив, немовби перевіряючи, чи на місці фото.

–  Покажи!
– владно простягнула руку баба Кабачиха, і майор показав їй посвідчення, дбайливо прикриваючи пальцем назву організації, що його видала, та номер.

–  Малувата… - зітхнула стара, - ну та нічого. І не встиг Микола Пилипович отямитись, як вона вже вправним рухом своїх грубих пальців перехопила у нього лейтенантового документа.

–  А… - тільки й сказав майор, та вона вже відійшла до комода і прилаштувала там свою здобич під свічником.

Потім, на дозвіллі, він дійшов висновку, що баба його загіпнотизувала - і справді, не могла ж стара жінка рухатися швидше, ніж досвідчений, задовільних фізичних кондицій (принаймні так свідчать щорічні тести) і зовсім ще не старий працівник.

Але так чи інак Кабачиха вже відійшла від комода в куток, коли Микола Пилипович нарешті отямився та зіскочив зі стільця.
– Іди сюди, - покликала стара, немовби побачивши спиною, що гість звівся на рівні.

Проходячи повз комод, він уважно придивився. Назву організації на посвідченні затуляв віск, що натік на свічник. Цікаво, чи встигла її прочитати стара? «Скоріш за все, ні», - заспокоїв себе подумки Микола Пилипович. Навряд чи без окулярів вона здатна щось прочитати.

–  Ну, де ти там?
– Іду, іду.

Десь полилася вода, розбиваючись об залізний посуд. Коли майор підійшов до баби, та простягнула йому двома руками невеличку мисочку.

–  Постав там, біля фотографії. Обережно, не розлий!

Микола Пилипович повернувся до комода й прилаштував мисочку з водою так, щоб вона прикрила номер службового посвідчення, - чорт його знає, який у старої зір, а краще, щоб зайвого не побачила.

Тут, на комоді, серед свічників, іконок, бруднуватих пляшечок, пучечків трави та вишиваних серветок посвідчення з печаткою виглядало дещо сюрреалістично. Сонце, пробиваючись крізь невеличкі вікна, кидало свої промені на весь цей натюрморт і виблискувало на глянцевому папері Петрової фотографії.

–  Завіси запни.
– Стара вже опинилася поруч, вона взагалі робила все навпрочуд швидко, так само швидко, як і розмовляла.

–  Га?
– не зрозумів Микола Пилипович.

–  Завіси, кажу, запни там, на вікні. Бо я так нічого не побачу. І поки він виконував це розпорядження, баба Кабачиха вже запалила свічку у свічнику та видобула, певно, з шухляди, аркушик паперу, записаний з двох боків густо-густо. Як не придивлявся, майор не зрозумів навіть якою мовою цей напис. А стара вже скрутила з папірця щось на кшталт великої цигарки, бризнула на нього з темної пляшечки та запалила від свічки. При всіх цих незрозумілих маніпуляціях вона бурмотіла під носа слова так само швидко, як і першого разу, і так само нерозбірливо.