Пристань Ескулапа

Низюрский Эдмунд

— Тобто вдавав, що годує.

— Так, вдавав, що годує шпаків. Але тоді я думала, що він справді годує, бо добре не бачила. Зрештою, пан доктор так і сказав пані докторці.

— Пані Протоклицькій?

— Так.

— Коли?

— Ну, тоді, біля шпаківні.

— То вони приходили разом?

— Ні, я вам поясню. Пан доктор Йонаш витер руки і хотів уже йти, коли з другого боку алеї підійшла пані докторка і сказала: «О, яка зустріч! — Тереза талановито наслідувала Протоклицьку. —

Що тут робить таємничий жнець?»

— Як? — здивувався Журка. — Таємничий жнець?

— Таємничий жнець. Так і сказала. Я добре запам'ятала, бо це щось дивне.

— Може, таємничий Джемс? — втрутився Трепка.

— Ні, не таємничий дженсь, це ж нічого не означає, — засміялася Тереза. — Вона виразно сказала, таємничий жнець.

— Ну гаразд, гаразд, — почав хвилюватися Журка. — І що ж далі?

— Отже, сказала: «Що тут робить таємничий жнець? Вибирає з гнізда пташині яйця? Ой, як негарно! Бридкий хлопець!» — і погрозила йому пальцем. А пан доктор Йонаш сказав. «Я годував шпака». Обоє розсміялись і пішли алеєю, тримаючись за руки.

Надзвичайно здивовані, ми переглянулись.

— Дякую тобі, дівчинко, — квапливо сказав Журка. — Бери всі цукерки і біжи собі!

Коли Тереза відбігла, він потер руки.

— Ну от, нарешті, щось є. А я думав, що ми добряче загрузли.

— Щось?! — гукнув я. — Та це ж сенсаційне відкриття!

Розділ XXIV

Йонаш зовсім занепав духом. Як тільки ми ввійшли до нього в кімнату, він зрозумів усе. Не міг видавити й слова, опустився у крісло і тремтячою рукою потягнувся до графина.

— Стоп! — Журка своїми залізними пальцями схопив його за руку. — З цього часу ви будете пити і їсти тільки те, що ми дамо вам.

— Як це… панове? — Йонаш злякано оглядався, і лоб у нього відразу вкрився дрібненькими крапельками поту.

— Впізнаєте? — Журка показав йому рукопис.

— Здається, це почерк професора, — видавив Йонаш.

— Я думаю, що, ховаючи рукопис у шпаківні, ви були впевнені в цьому.

— Ах! — Йонаш затулив обличчя долонями.

— Ви мовчите? А пора б уже й заговорити, — сказав Журка.

— Панове, я не вбивав, — благально прошепотів Йонаш. — Панове…

— На голослівних запереченнях далеко не заїдете. Признавайтесь у всьому. Коли ви забрали з кімнати професора Містраля цей рукопис?

— Я не брав… — видавив Йонаш. — Мені його підкинули.

— Підкинули… — зітхнув Журка. — Що ж ви ще вигадаєте?

— Клянуся… Я знайшов його… у… у чемодані. У вівторок…

— У чемодані, от тобі й маєш! — почав кепкувати Журка.

— Ви

мені не вірите, — Йонаш витирав лоб носовою хустинкою, — але так було. Я повернувся після обіду. Хотів переодягтися. Відкрив чемодан і зверху побачив жовту обкладинку рукопису «Дельта».

— Мабуть, «Дзета», — зауважив я.

— Ні, «Дельта», — розпачливо похитав головою Йонаш.

— Дедалі краще, докторе, — кепкував Журка. — Добряче ви тут наплутали. Бо в шпаківні на дереві ми все-таки знайшли твір «Дзета», про агранулоцитоз..

— Нехай, буде «Дзета», — простогнав Йонаш. — Це мене вже не врятує.

— Я думаю, — процідив Журка. — Ви втратили моє довір'я, докторе. У вівторок я питав вас про рукописи професора. Ви тоді не сказали, що він у вас в чемодані.

— Я тоді… не знав. Побачив його тільки потім…

— Он як, ви не знали… — Журка підвівся. — У мене більше немає запитань, колеги. Для мене ця справа ясна.

— Панове! — схопився Йонаш.

— Спокійно, докторе. Вас я вже ні про що не питатиму. Тепер ваша черга. Ви знаєте, чого я від вас чекаю. Мене цікавить тільки одне ваше слово.

Йонаш опустився на стілець.

* * *

У дверях на терасу ми зустріли доктора Протоклицьку. Мені здалося, що вона чекала на нас. На обличчі її вже не було насмішкуватого виразу, вона чемно посміхалась до нас.

— Я хотіла поговорити з вами про одну справу.

— Я сподівався цього, — промимрив Журка. — Шкода, що тільки тепер. Адже доктор Йонаш годував шпаків ще в вівторок.

Доктор Протоклицька зашарілася.

— Ви чудово проінформовані, поручику. Однак трохи помилились, я не про цю справу хотіла з вами поговорити. Мені хотілося сказати вам дещо таке, чого ви ще не знаєте.

— О, це цікаво! — промовив Журка. — Якщо так, то ходімо до кімнати професора.

Коли Журка зачинив за нами двері, лікарка різко повернулася. В очах у неї стояли сльози.

— Ви певні, що Йонаш винен, правда?

— Доктор Йонаш не говорить з нами відверто, — сказав Журка. — Власне, я повинен був його вже давно арештувати. Траплялося, що людей засуджували навіть при менших доказах їх вини.

— То чому ж ви його не арештуєте? — прошепотіла Протоклицька.

— Це зайве, — пробурмотів Журка. — Ви й так у мене всі тут, як миші під скляним ковпаком, — Поручик скромно оглядав нігті. — Здається, ви хотіли сказати мені щось цікаве?

— Так. Йонаш не винен. Він не брав тих паперів, йому підкинули їх.

Журка зітхнув.

— Ви не сказали поки-що нічого оригінального.

— Йому підкинули ті папери, і я знаю, хто це зробив.