Пристань Ескулапа
Шрифт:
Він не хотів навіть слухати про люльку миру і зовсім без потреби розпочав війну з індійськими племенами, які жили в «Пристані».
Ми негайно вирушили в погоню, йдучи далі тією самою стежкою, на якій з нами трапилася така нещаслива пригода, ми знайшли опустіле таборище. Журка безжалісно повивертав постелі з листя та соломи і, нарешті, знайшов кусок тонкої пластмаси, з якої вирізані були кружальця. Не лишалося сумніву, що це обкладинка
Зате ніде не було й сліду індійців. Ми тільки витратили багато часу на безнадійні розшуки. Кінець кінцем, Журка вирішив, що хлопці, мабуть, покинули «Пристань», і попрямував до виходу.
— Я наказав вам нікого не випускати, — грізно звернувся він до Кайтуса, який стояв на посту біля брами.
— Так точно, громадянине поручику, — виструнчився Кайтус.
— А проте хлопці втекли!
— Не може бути… — пробелькотів очманілий Кайтус. — Я ж увесь час дивлюся. Тут ніхто не виходив.
У Журки опустилися руки.
— У них є тут якісь сховища, — пробурмотів він.
Хотів негайно викликати взвод міліції і прочесати сад. Я ледве стримав його.
— Ти ж компрометуєш себе, та ще й у такій дурній справі! — просичав я. — Лють — поганий порадник.
О сьомій годині ми прийшли в умовлене місце, на галявину. Там уже чекав нас Томек Мацьошек і два хлопці Новаковських.
Журка з ходу насів на них, і перелякані індійці негайно шмигнули в кущі. Журка, лаючись, кинувся за ними. Я дивився на все це з мовчазним осудом. Через декілька хвилин Журка виліз із гущавини лютий як чорт.
— Чого ти ждеш? Шукай! — фиркнув на мене.
Я знехотя почав обшукувати зарості вздовж і вшир, але знайшов тільки розсохлу бочку під муром. Журка всунув у неї голову, немовби там могли сховатись індійці, але в бочці було тільки сухе торішнє листя. Журка аж до дна перебрав його руками.
— Даремно ти це робиш, — сказав я. — Тільки виставляєш себе на посміховище.
Того ж дня після вечері до нас прийшла заплакана Мацьошекова з Новаковською. Виявилося, що Томек Мацьошек і два малі Новаковські ще й досі не повернулися додому.
Журка розгублено вислухав плаксиві повідомлення жінок. Потім сказав:
— Я дуже співчуваю вам, але хлопці влізли в негарну справу.
Жінки злякано глянули на нас.
— У них зараз рукописи, які вкрадено у професора Містраля, — пояснив Журка. — Ви знаєте що-небудь про це? Ми знайшли в них обкладинки. Самих рукописів знайти не пощастило.
Жінки мовчки дивились одна на одну.
— Я нічого про це не знаю, пане, — промовила Мацьошекова.
— Може, інші діти щось знають? — підказав Журка.
— Можливо.
— Приведіть, будь ласка, всіх їх сюди.
Мацьошекова нервово притисла руку до фартуха.
— Скажіть, пане, це через ті папери вбили, професора? — запитала вона злякано.
— Авжеж. Тому це так важливо. Убивця десь заховав їх. Ми повинні дізнатись, як вони потрапили до дітей.
— Розумію, пане, — видавила Мацьошекова.
За кілька хвилин вона привела дітей. Але допит хлопчаків і дівчаток не дав ніяких наслідків. Усі діти знали, що з обкладинки Томек поробив «гроші». Проте ніхто не бачив самого рукопису.
— А звідки Томек приніс ту обкладинку?
— Він не захотів сказати, — відповіла найстарша з дітей, Тереза. — Казав тільки, що знайшов.
— Погана робота, — звернувся я до Журки, коли ми лишилися самі. — Якби не твої методи, то ми б давно вже дізналися від хлопців, де вони взяли обкладинки.
Журка похмуро мовчав. Тільки лягаючи спати, сказав:
— Справа набуває нових аспектів.
Але пояснити, що він мав на увазі, не захотів. Згадав тільки про злочинність, яка шириться серед малолітніх, і про випадки вбивств, вчинених дітьми.
Розділ XXII
Ранок застав нас у препоганому настрої. Наше хвилювання поглиблювалося тим, що трьох хлопчиків ще й досі не знайшли. Мацьошеки і Новаковські були в розпачі. Журка сповістив про зникнення хлопців у міське та головне управління міліції і попросив організувати енергійні розшуки.
Незалежно від цього чотири працівники міліції вже з п'ятої години ретельно обшукували «Пристань», намагаючись натрапити на слід рукописів. О шостій годині захеканий капрал Зєнтек приніс нам рештки другої пластмасової обкладинки. Досить було кинути оком, щоб пересвідчитися, що з неї вирізали устілки до чобіт.
— Де ви це знайшли, капрале? — спитав задоволений Журка.
— У будці тієї скаженої суки. Будьте свідком, поручику, що я жертвував власними штаньми. — Стурбований капрал показав на штанях дірки від собачих іклів,
— Ходімо до Мацьошека, — запропонував Журка.
Ми побачили Мацьошека ще здалеку. Він неспокійно бігав біля дому, немовби щось шукав на землі. А коли побачив нас. — одразу сполохано сховався за дверима. За хвилину його лиса голівка знов обережно висунулася.
— Відійдімо назад, — прошепотів я до Журки, — і спостерігатимемо за ним здалеку. Старого щось, бентежить. Це видно.
Проте Журка не визнавав ніяких тактичних ходів.
— Я не буду більше гратись у піжмурки з цими людьми, — процідив він крізь зуби.
Здається, поручик уже відмовився від усяких делікатних методів, у ньому взяла верх інша, груба сторона його характеру.
Тим часом Мацьошек, побачивши, що ми прямуємо до нього, підійшов до парників, удаючи, ніби чистить шибки. Журка так рвучко рушив до нього, що по дорозі зачепився за гумовий шланг і перекинув бочку. Поручик люто штурхнув її ногою і, ткнувши під ніс Мацьошеку рештки пластмасової обкладинки, крикнув: