Пристань Ескулапа
Шрифт:
Потім, як ви прийшли, я хотіла прибрати її, але обкладинки вже не було. Думаю — то мій старий узяв. Питаю: «Ти взяв?» — «Узяв», каже. «Нащо вона тобі?» — «Зробив устілки для чобіт». — «Дурний ти, — кажу. — Чи тобі розум відняло, це ж робота покійного Містраля. Зараз же викинь усе». Він злякався і пішов, щоб викинути. Але це такий недотепа, — у топку вкинув! А я ж йому казала, що воно не горить. Ух! — погрозила вона чоловікові.
— Ходімо з нами до пекарні! — наказав Журка.
У пекарні ми знайшли купку попелу з паперу
— Так, це той рукопис, — промовив я.
— Темнота! — заревів Журка. — Навіщо ви це зробили? Треба ж було з усім прийти до нас і розповісти щиро, що трапилося.
— Хіба ж би ви повірили!.. — Мацьошекова витерла очі.
Від брами до нас, тримаючи в руці заклеєний сургучем пакет, поспішав командир взводу Драбек.
Журка швидко розірвав пакет і переглянув лист.
— Ну, звичайно. Безумовно, ціаністий калій.
— У паперовій салфетці?
— Всюди. В собачих трупах, у салфетці, в пудрениці Протоклицької.
— В пудрениці Протоклицької? — скрикнув я. — Іполите, чи ми не підходимо, часом, до фіналу? Пальці на скляній баночці з піаністам калієм… Отрута в пудрениці… Образа доктора Протоклицької на Містраля… може, навіть ненависть, — міркував я вголос.
— Помста відхиленої жінки, — стомлено додав Журка.
— Смієшся?
— Ні, чому ж. У цій справі мене вже ніщо не здивує. Ліпи далі свої мелодраматичні припущення. Це дуже захоплююча історія. Після смерті Міхала я ніяк не можу про неї забути. Все так просто! Спілка: Йонаш і Протоклицька. Отрута у снотворному порошку, приписана Містралю. Міхал щось догадується. Можливо, навіть за стуку є спільників під час якоїсь інтимної розмови. Ті бояться, що він їх зрадить. Під час обіду Йонаш відвертає увагу присутніх, навмисно розбиваючи вазон з квітами, а Протоклицька сипле ціаністий калій з пудрениці в кухоль Міхала. Кілька крупинок падає на паперову салфетку… А може… може, пані доктор струшує їх туди свідомо, щоб викликати думку про самогубство. Як бачиш, проста справа. Може, навіть занадто проста, як на мій погляд. Яблуко прямо само падає в рот, — зневажливо скривився Журка. — Тільки мене не візьмеш на такі речі. Розумієш, я не люблю нахабства. А тут якась свиня нахабно намагається переконати мене, що Йонаш і Протоклицька — вбивці. Але скажи мені, Павле, чи ти наважився б всипати отруту сусідові по столу?
— Мабуть, ні.
— От бачиш. Це було б страшенно по-дурному. А вбивця Містраля не дурний. Це ми обидва чудово знаємо. Ось чому це, — Журка ткнув пальцем у протокол, — мене мучить, а не тішить.
Я на хвилину замислився.
— А може б, ми пішли шляхом відбору? Якщо ти виключаєш Касіцу, а тепер ще й Йонаша і Протоклицьку…
— Ох, не розумієш ти мене!.. — перебив Журка. — Я нікого не виключаю. Але все це… не те… Розумієш, «не той мазок»,
Розділ XXIII
Ми стояли з професором на терасі. Касіца скаржився Трепці на поручика Журку.
— Цього молодого поручика, мабуть, якийсь ґедзь укусив. Це ж не метод, — говорив він збуджено, — так залякати дітей, щоб вони тікали з дому. Погрожувати старій людині беззаконним обшуком і арештом? Ці методи продовжують дуже погану традицію, капітане.
— У поручика Журки тут дуже невдячна праця, — намагався Трепка заспокоїти Касіцу. — Ви всі відмовляєте нам у своїй допомозі… Не хочете бути відверті з нами, не довіряєте нам.
— Міліціонер повинен володіти своїми нервами, бо інакше він не може працювати в міліції, — гримів Касіца. — А відносно довір'я, то я сумніваюся, щоб методи поручика Журки викликали довір'я до міліції. А це що таке? — перервав раптом професор.
Я нахилився і підняв із землі паперового голуба.
— Це знову ті шмаркачі, — сказав я, — кинули на нас голубом.
Професор Касіца збіг з тераси. В кущах навпроти майнула й одразу ж зникла червона сорочка якогось малюка. Я дивився на паперову іграшку в руці і раптом відчув, що серце у мене зупиняється.
— Капітане, — прошепотів я, — гляньте-но! Це ж аркуш із рукопису!
Трепка взяв папірець і швиденько надів окуляри. Це був аркушик формату учнівського зошита, списаний дрібним, з круглими буквами, почерком Містраля.
— Справді, — кашлянув Трепка. — Ну, це може заспокоїти нашого друга Журку. Ви впізнаєте цей аркушик? — звернувся він до схвильованого Касіци. Професор витріщив очі.
— Це з праці про агранулоцитоз… — сказав він страшенно здивований.
— Рукопис твору «Дзета», — додав Трепка.
Я повідомив про це Журку. Той, до краю збуджений, вибіг з дому.
Головною алеєю до нас ішла Галінка, ведучи за руку малого хлопчика. Вона була в легкій сукні, яка чудово підкреслювала стрункість її фігури. Ще здалеку Галінка посміхалася до нас.
— Я привела вам малого втікача. Він дуже розкаюється і хоче щиро про все розповісти. Ну, Яцеку, говори!
Яцек проковтнув слину.
— Я… я не хотів…
Обеззброєний Журка тільки крякнув.
— Ви завдали собі стільки труднощів… Спасибі вам…
— Та нема за що. Я помітила підозрілі рухи цього молодого громадянина, от і взялась його допитувати. Він і признався в усьому. Думаю, що й це вас зацікавить, — Галінка подала Журці два зібгані аркушики і багатозначно посміхнулася.
Ледве глянувши, ми впізнали дальші сторінки рукопису «Дзета».
— Ви справді геніальна, — захоплено глянув я на неї.