Поезiї
Шрифт:
ДОСВIТНI ОГНI
Нiч темна людей всiх потомлених скрила
Пiд чорнi, широкiї крила.
Погасли вечiрнi огнi;
Усi спочивають у снi.
Всiх владарка нiч покорила.
Хто спить, хто не спить, - покорись темнiй силi.
Щасливий, хто сни має милi!
Вiд
Навколо темнота тяжка,
Навколо все спить, як в могилi.
Привиддя лихi менi душу гнiтили,
Повстати ж не мала я сили…
Зненацька промiння ясне
Од сну пробудило мене, -
Досвiтнi огнi засвiтили!
Досвiтнi огнi, переможнi, урочi,
Прорiзали темряву ночi,
Ще сонячнi променi сплять, -
Досвiтнi огнi вже горять.
То свiтять їх люди робочi.
Вставай, хто живий, в кого думка повстала!
Година для працi настала!
Не бiйся досвiтньої мли -
Досвiтнiй огонь запали,
Коли ще зоря не заграла.
[1892]
КОЛИСКОВА
Мiсяць яснесенький
Промiнь тихесенький
Кинув до нас.
Спи ж ти малесенький,
Пiзнiй бо час
Любо ти спатимеш,
Поки не знатимеш,
Що то печаль;
Хутко прийматимеш
Лихо та жаль.
Тяжка годинонько!
Гiрка хвилинонько!
Лихо не спить…
Леле, дитинонько!
Жить - сльози лить.
Сором хилитися,
Долi коритися!
Час твiй прийде
З долею битися, Сон пропаде…
Мiсяць яснесенький
Промiнь тихесенький
Кинув до нас…
Спи ж ти, малесенький,
Поки є час!
НАПИС В РУЇНI
"Я, цар царiв, я, сонця син могутнiй,
Собi оцю гробницю збудував,
Щоб славили народи незчисленнi,
Щоб тямили на всi вiки потомнi
Iмення"… Далi круг i збитий напис.
I вже нiхто з нащадкiв наймудрiших
Царського ймення прочитать не може.
Хто збив той напис - чи сперечник-владар,
Чи просто час потужною рукою, -
То невiдомо. Дивним вiзерунком
Багато слiв написано край нього
Про славу безiменного владаря,
Змальовано царя славетнi вчинки:
Он цар сидить високо на престолi,
Народи подоланi йдуть з дарами
Коштовними й додолу клонять чола,
А вiн сидить, немов камiнний iдол,
Пiд опахалами з барвистих пер.
Лице його подiбне до Тутмеса,
I до Рамзеса, i до всiх тиранiв.
Он далi вiн,
Одразу цiлий гурт якихсь повстанцiв,
Кривим мечем над ними замахнув.
Лице його подiбне до Тарака,
До Менефта, як i до всiх тиранiв.
З лицем тим самим вiн левiв полює,
Левiафанiв ловить, б'є пташок,
I їде полем через людськi трупи,
I бенкетує по своїх гаремах,
I на вiйну жене своїх пiдданих,
I посилає на роботу люд -
На ту страшну єгипетську роботу,
Що має вславити царське iмення.
Iде той люд, мов хвилi в океанi,
Без лiку, без числа на бойовисько
I стелиться пiд ноги коням царським,
А хто живим зостався з того люду,
Той гине на єгипетськiй роботi;
З його могили хоче цар зробити
Для себе пам'ятник - хай гине раб!
I раб копає землю, теше камiнь,
Приносить мул з рiки i робить цеглу,
Виводить мури, статуї великi,
Запрiгшись, возить самотужки, й ставить,
I щось будує вiчне i величне,
Щось незрiвнянне i потужно гарне,
Мальоване, мережане, рiзьблене;
I кожна статуя, колона, малювання,
Мережечка, рiзьба i навiть цегла
Незримими устами промовляє:
"Мене створив єгипетський народ!"
Умер давно той цар з лицем тирана,
Зоставсь по ньому - круг i збитий напис.
Спiвцi! не марте, вченi! не шукайте,
Хто був той цар i як йому наймення:
З його могили утворила доля
Народу пам'ятник, - хай гине цар!
ПРО ВЕЛЕТА
(Казка)
Давно, в дитячий любий вiк, в далекiм рiднiм краю я чула казку. Чула раз, а й досi пам'ятаю.
Менi її розповiдав малий сiльський хлопчина без тенденцiйної мети, бо вiн же був дитина.
Нi, вiн розказував її з простотою святою
(я, може, помилку роблю, що казку в рими строю).
Ми з ним сидiли у садку вечiрньою порою, в той час, як захiд розпалив пожежу за горою.
Вечiрнiй вiтер турбував стареньку нашу грушу, i щось таємне i жаске нам заглядало в душу.
Усе лякало нас: трава, що тихо майорiла, i гаю дальнього стiна, що в заходi горiла.
Та навiть в грушi тiй старiй ми певностi не мали, - хто знав, про що її гiлки
"на мигах" промовляли?
А найстрашнiшi нам були отi ставнi тополi, що вшикувалися в ряди, - запевне, з злої волiї
Бо все те, запевняв Лаврiн,
(так приятель мiй звався), зросло на велетi тому, що з богом позмагався.