Поезiї
Шрифт:
I погнався лицар хутко
Через доли, через гори,
I спинився пiд вiконцем
У своєї Iзiдори.
Хутко в неї пiд вiконцем
Мандолiна залунала,
Iз потоку гукiв чулих
Серенада виринала:
"Гордо, пишно, променисто
Золотiї свiтять зорi,
Та не може дорiвнятись
Нi одна з них Iзiдорi!
Найчистiшi дiаманти
Сяють, яснi та прозорi,
Та не може дорiвнятись
Нi один з них Iзiдорi!
Дорогих
Є багато в синiм морi,
Та не може дорiвнятись
Нi одна з них Iзiдорi".
Отже, ледве серенада
Залунала у просторi,
Вийшла з хати Iзiдора
Подивитися на зорi.
А як стихли пiд балконом
Любi гуки мандолiни,
До Бертольда полетiла
Квiтка з рожi вiд дiвчини.
В ту ж хвилину Iзiдора
Зникла хутко, наче мрiя,
Та зосталася в Бертольда
Квiтка з рожi i - надiя!
Боже, боже! що то може
Наробити серенада!..
Зникла в серденьку в Бертольда
Темна туга i досада.
Усмiх донни Iзiдори
Був дедалi все яснiше,
I щораз вона ставала
До Бертольда прихильнiше.
Далi перстень Iзiдорин
На руцi у нього сяє,
Нареченою своєю
Вiн кохану називає.
Як же бучно, як же втiшно
Всiм гулялось на весiллi!
Танцювали, попивали
Вiд недiлi до недiлi.
Всiх приймали, всiх вiтали,
Всiм умiли догодити,
Тiльки нашого поета
Пан забувся запросити.
Звiсно, клопоту багато
Завжди пану молодому, -
Хто ж би мiг ще пам'ятати
Про якогось там сiрому?
Час летiв, немов на крилах,
I, мов сон, життя минало.
Та незчувсь Бертольд, як лихо
Несподiвано настало.
Забажалось королевi
Звоювать чужеє царство,
Розiслав вiн скрiзь герольдiв
На вiйну скликать лицарство.
I якраз серед бенкету
В замку нашого Бертольда
Залунала гучна сурма
Королiвського герольда.
Прощавай, дружина люба,
Всi розкошi, всi вигоди!
Все те треба промiняти
На далекiї походи.
Залишить Бертольдо мусив
Молодую Iзiдору,
У недiлю вранцi-рано
Вже вiн вирушив iз двору.
Подалося геть за море
Все одважнеє лицарство;
Там за морем десь лежало
Бусурменське господарство.
I пiшло одважне вiйсько
Через нетрi та пустинi;
Не один вояк смутився
По своїй рiднiй країнi.
Та коли вже надто тяжко
Туга серце обгортала,
То спiвцi
Пiсня тугу розважала:
"Не журись, коли недоля
В край чужий тебе закине!
Рiдний край у тебе в серцi,
Поки спогад ще не гине.
Не журись, не марно пройдуть
Сiї сльози й тяжка мука:
Рiдний край щирiш любити
Научає нас розлука".
Так вони спiвали, йдучи
Через дикiї пустинi,
Додавав той спiв розваги
Не однiй смутнiй людинi.
Попереду всього вiйська
Три старшiї виступали:
Карлос, Гвiдо i Бертольдо;
За одвагу їх обрали.
Їдуть, їдуть, врештi бачать -
Три дороги розiйшлися,
Розлучились три найстаршi,
Кожний рiзно подалися…
Карлос вибрав шлях направо,
Гвiдо вибрав шлях налiво,
А Бертольд подався просто.
"Дай же, боже, нам!" - "Щасливо!"
I Бертольдовi спочатку
Справдi щастя панувало,
Довелося звоювати
Городiв чужих чимало.
От вже вiн на стольне мiсто
Погляда одважним оком,
Але тут-то саме щастя
Обернулось iншим боком.
Чи то врештi у Бертольда
Притомилося лицарство,
Чи то владар бусурменський
Мiцно так тримавсь за царство, -
Тiльки твердо так трималось
Мiсто гордеє, уперте,
Раз одбилось, потiм вдруге,
Потiм втретє, ще й вчетверте.
Тут прийшлось Бертольду з лихом:
Край чужий, ворожi люде,
Голод, злиднi, вiйсько гине…
Що то буде, що то буде?!.
Мiсяць, другий вже ведеться
Тая прикрая облога.
Серед вiйська почалися
Нарiкання i тривога.
Приступили до Бертольда
Вояки й гукають грiзно:
"Гей, виводь ти нас iзвiдси!
Геть веди, поки не пiзно!
Нащо ти сюди на згубу
Пiдманив нас за собою?
Чи ти хочеш, щоб усi ми
Наложили головою?
Осоружне нам се мiсто!
Хай їй цур, такiй облозi!
Хай їй цур, самiй тiй славi!
Хай їй цур, тiй перемозi!.."
Хтiв Бертольд розумним словом
Люте вiйсько вгамувати,
Та воно дедалi гiрше
Почало репетувати.
Далi кинулись до зброї…
Бог зна, чим би то скiнчилось…
Але тут хтось крикнув: "Стiйте!" -
Вiйсько раптом зупинилось.
Вийшли тут наперед вiйська
Вiйськовi спiвцi славутнi,
Всi вони були при зброї,
А в руках тримали лютнi.
З них один промовив: "Браття!
Часу маєте доволi,
Щоб Бертольда покарати,
Вiн же й так у вашiй волi.