Меч і хрест
Шрифт:
Мир подивився на неї з непідробною цікавістю, із якою може дивитися на дівчину, що несе нісенітницю, тільки по-справжньому закоханий.
– Петровський! – згадала Марійка. І кисть її відразу ослабла, повиснувши в повітрі напіврозбрунькованою квіткою.
Вона замовкла і насторожено обвела очима кімнату – тепер невидиме усвідомлення було зовсім поряд, воно стояло не дихаючи в одному із закутків. І було абсолютним і вміщувало в себе цілковито все, як матрьошка, найменшою з яких і такою, що не таїть усередині ніяких секретів, була сама Марійка, вміщена в матрьошку
– Ти знаєш, чому… – проголосила вона збуджено.
Але її урвав хрипкий дзвін старовинного вухатого телефону.
Марійка, яка змушена була замовкнути, скривджено скривилась і, здивовано наблизивши до щоки слухавку, почула незвично схвильований голос Каті:
– Слава Богу! Додзвонилась! У вас зараз буде міліція! За крадіжку в музеї. Таксист дав адресу. Тікай!
– Куди? – очманіла Марійка.
– Додому.
– Мене вигнали, – пискнула вона, не встигнувши усвідомити: це не привід для заперечень.
Але Катя вже закричала:
– Клуб «Церцея». Це на Пушкінській. Поряд із «Бергоньє». Я чекатиму біля входу до пів на третю. Швидко!
– А Дарина?
– Її вже знайшли!
Слухавка заквапила її пульсуючими гудками.
І заголосила знову, ледве повернувшись на своє сідало.
– Ти де? – ударив Марійку у вухо істеричний крик Дарини.
– Я у нас удома…
– Я теж у нас удома, – відчайдушно проплакала Чуб. – Тільки тебе тут немає!
Дарина вихопила з черевика ключ із котячою головою (благословляючи себе за цю безглузду босяцьку звичку – носити ключ у шкарпетці!) і засунула його в замкову щілину, одночасно натискаючи на дзвінок. Ключ провалився в порожнечу, але це не мало значення – двері вже відчиняли, і Землепотрясна ввалилася в щілину, що утворилася, наштовхуючись на невідомого лисого дядька із затишним ситим черевцем і зім’ятою страхом фізіономією. Позадкувавши, той врізався в шафу і затремтів усім своїм желеподібним тілом.
– Хто ви?! – хлипнув лисий писклявим голосом, який безуспішно намагався бути грізним.
– А ви хто? – випалила Дарина, спішно зачиняючи двері. – Замок виявився не внизу, а чомусь угорі, й був зовсім не старим, точніше, старим, можливо, навіть 60-х років, але ніяк не антикварним.
– Що із замком? – прикрикнула на лисого Чуб. – Де Марійка?
– Тут немає ніякої Марійки! – по-цапиному прогугнявив той. – Хто ви?
Гидливо відмахнувшись од його запитання, Дарина вбігла в кімнату і вросла ногами в підлогу.
Кімната була не та! І навіть не кругла, а прямокутна, що виходила лівим боком в іншу, з напівкруглим еркером, заставлену меблями похилого віку часів Дарининого дитинства.
На мить вона понадіялася, що просто переплутала поверх, хоча переплутати останній поверх, вище за який була тільки стеля горища, було вкрай проблематично. Але зваблена цією рятівною ідеєю, Чуб виринула на відчинений балкон і відразу зрозуміла: він залишився
Вона зацьковано озирнулася на товстуна й заволала від безсилля:
– Коли ви сюди в’їхали? Коли?!
– У сімдесятих, – відповів хазяїн криво.
У двері задзвонили.
– Не відчиняйте! – заволала Дарина. – За мною женуться. Вони і вас уб’ють теж!
Й ніколи було вибирати вислови.
Лисий застиг, дивлячись каламутним і благаючим про помилку поглядом на міцну експресивну дівулю, замотану в національний жовто-блакитний прапор, – божевільну і однозначно буйну!
Дарина кинулася до телефонного апарата і кривлячись набрала номер.
– Стій, кому сказала! – гаркнула вона, загрозливо хапаючись за древко.
Лисий, що тихо позадкував уздовж стіни в бік дверей коридора, струшуваних ударами та криками дзвінка, знову завмер і відчайдушно скосив очі кудись убік. Древко потягнуло за собою полотнище прапора, і з-під нього виринула Даринина грудь, оптимістична й міцна, мов яблуко «Слава переможцеві».
– Алло, – почула вона розгублений Марійчин голос.
– Ти де? – нестямно завила Дарина, намагаючись упіймати ногами жовто-блакитну тканину та затиснути її між ніг.
– Я у нас удома.
– І я у нас удома. Тільки тебе тут немає! Тут тільки якийсь лисий. Він тут живе. Це зовсім інша квартира!
– Ти помилилася квартирою? – обережно здивувалася Марійка.
– Ні, я не помилилася, це наша квартира! Але вона зовсім інша, і ми тут не живемо!
Лисий жалібно скривився, намагаючись зібгатися у грудку.
– Так це ви?! – із жахом простогнав він раптом із висловом «Господи, за що мені це?». – Це ви?!
– Хто – я? – відволіклася Дарина.
– Злодійка! Наводчиця! Через вас… Але як? Як ви сюди? – затрепетав лисий, явно маючи намір посивіти від страху (якби йому ще було чим сивіти).
– Уб’ю, якщо зрушиш із місця. Зрозумів? – плотолюбно прогарчала Чуб, погрожуючи йому слухавкою.
Але бридкий товстун, неприємно булькнувши ротом, з усіх ніг кинувся до дверей.
– Міліція! – заголосив він. – Рятуйте! Вона тут!
– Думай швидше, я тобі передзвоню! – виплеснула Дарина і помчала до балкона.
Частку секунди вона стояла на плоскому майданчику, плачучи про відсутню, недоступну мітлу, а потім, рішуче загорнувшись у прапор батьківщини, зробила крок на карниз і пішла по ньому, притискаючись до стіни і мужньо намагаючись не дивитися вниз.
Упустивши на стіл слухавку, що запищала короткими гудками, Марійка («Я зараз, Мире!») кинулася на сходовий майданчик.
– Дарино, Дашо! – покликала вона, перекидаючись через перила. Слова відчужено розчинилися в тиші.
Вона почала сходити вниз. Її думки зависли, як картинка на екрані комп’ютера з нерухомою, вже непідвладною «мишці» стрілкою. Ковальова ніколи не вміла думати швидко, а в екстремальній ситуації, що вимагала моментальної реакції, просто дурнішала на рахунок три.