Меч і хрест
Шрифт:
– Так треба тікати!
– Не треба! – Марійка кинулася до дамського бюро і, переворушивши папери, врочисто вручила Дарині вчорашнє сто разів забуте всіма запрошення: – Краще прочитай останній рядок!
– «Ваш К. Д.», – буркнула та. – Ну і хто такий К. Д.?
– Ні, не підпис, а останній рядок: «…якщо будете ввічливі з Ним»! – Вона зі значенням піднесла вказівний палець.
– Ну що ти тягнеш? – визвірилася Чуб. – Важко пояснити? Часу в обріз!
– Із ним – значить, із будинком! – урочисто оголосила приголомшливий висновок Марійка. – З нашим
– А зараз привіталися? – здивовано уточнила Дарина.
– Авжеж! Я ж прочитала вголос «Salve». Сальве – по-латині «здрастуй».
– Ти вже говорила…
– А ти тоді сказала: «І вам привіт». Ти привіталася з ним, і він нас упустив! А потім, коли я поверталася з велосипедом, я точно пам’ятаю: поставила його на порозі, щоб передихнути, і знову вимовила «Salve», чисто машинально. Просто око чіпляється за іноземне слово. І Миру я його теж показувала. Але в паніці, коли тебе на карнизі побачила, я, зрозуміло, на всі боки вже не дивилася…
– І Катя вранці сказала «Salve», – згадала Чуб. – Виходить, коли ти вітаєшся з ним, – здивувалася новому диву Землепотрясна, – будинок тебе випускає! І кожен, хто скаже просте «здрасьте», може потрапити. – Вона зам’ялась і, не знайшовши потрібного визначення, завершила: – Туди, куди не можна.
Зараз загадка здалась їй навіть занадто простою.
– Ну, в Києві мало хто знає латинь, – утішила її Ковальова. – Я теж не знаю. Тільки два-три слова, кілька висловів.
– Все одно, – вперто насупилася Дарина. – Будь-який професор, який випадково його перекладе…
– Ні, – остаточно здогадалася Марійка. – Не будь-хто. Ще потрібен ключ!
– Ключ, – повторила Дарина осяяно.
Вони мовчки подивились одна на одну і, не змовляючись, кинулися в коридор, до шафи із загадковими ключами.
Дарина ривком відчинила двері й захоплено оглянула простір, що йшов у стелю, нашпигований, мабуть, тисячею тисяч гачків.
– Значить, у нас справді купа квартир. І те, що там чийсь офіс, нічого не міняє…
Марійка зняла один із ключів навмання.
– Велика Підвальна, 32, – озвучила вона картон, що висів на кільці, з адресою.
– Велика Підвальна, 9, – схопилася за інший ключ Дарина.
– Велика Підвальна, 15.
– Велика Володимирська, 28. І навіщо нам стільки? Десь я це вже чула… Зовсім нещодавно. – Чуб неспокійно втупилася в подругу.
– 28! – Марійка безцеремонно вихопила ключ із Дарининих рук і втупилася в нього округленими очима. – Це ж київська адреса Васнецова! Я читала тобі сьогодні вранці.
– Точно, – заспокоїлася Дарина. – Знову він! І у нас офіс у його квартирі?
– Офіс. – Марійка збуджено втупилася в ключ. – А якщо… Хоча це абсолютно неможливо! Але те, що відбувається з нами, теж неможливе – абсолютно! А що коли, – випалила вона залпом, – це і є ключ до його квартири?
– А я що сказала? – образилася Чуб.
– Ні. А що коли це вхід у його квартиру сто років тому?! Дивися! Володимирська, 28 – Васнецов. Підвальна, 32 –
– А Велика Підвальна?
– Наш Яр Вал! І перший вертоліт Сікорський випробував тут, у дворі п’ятнадцятого будинку…
Марійка круглооко втупилася в Дарину, чекаючи її реалістичної реакції, але та, як не дивно, не виявила свого таланту до суперечок.
– А що коли це правда! – романтично сказала вона. – Ось у нас і вуличка! Одна з відьмою, другий із вертольотом, – надивились і напридумували. А що коли вони навіть щось бачили, уявляєш? – вчепилася Чуб у Марійчине плече. – Бачили, як Києвиці з балкона! А уяви, як би Сікорський очманів, коли б ми до нього зараз заявилися? Шкода, пароля не знаємо. Навряд чи це Salve.
– Може, і знаємо. – Марійка вказала на верхівку шафи, що підпирала піднебесну стелю, де в оточенні химерних різьблених завитків сиділа тьмяна металева табличка. – Треба принести драбину, інакше не прочитаємо.
Дівчата дружно помчали в кімнату за прописаною біля книжкових полиць спіралеподібною драбиною, і через п’ять хвилин Марійка, стоячи на останньому щаблі, значущо прорекла:
«Именем Отца моего велю, дай то, что мне должно знать!»
«анекдот, парсуна, пора»,
закінчила Дарина, поглядаючи на внутрішній бік дверцят, де висів новенький, набраний на комп’ютері аркуш. Вона запитально задерла голову.
– Напевно, – озвалася подруга, спускаючись, – вимовивши пароль, треба уточнити, що саме хочеш побачити. «Пора» – у значенні день або годину, «Парсуна» – особа.
– Або прикол.
– Ні. – Ковальова з полегшенням прийняла простягнуту Дариною руку і зіскочила на підлогу. – Анекдот – не обов’язково прикол. Це по-старому означає – історія.
– Треба буде спробувати як-небудь. Тільки не зараз. Зараз нам, повір, не до вертольотів! Ти не знаєш, про що я довідалась. Інформація на мільйон доларів! – імпульсивно заявила Чуб. І замовкла: у світлі останніх бурхливих і об’ємних подій її відкриття здалось їй занадто вже передбачуваним і плоским.
– Коротше, Марусю, здається, ми помремо вже сьогодні.
– Сьогодні? – здивувалася Марійка. – Чому?
– Пам’ятаєш про «ряба стане любою, і біль згорить у вогні»? Так от, Килина мала на увазі свято Івана Купала. Вважається, що, вмиваючись купальською росою, можна очистити обличчя від прищів і іншого лайна і стати землепотрясною красунею. А в купальському вогнищі разом зі старими речами люди спалювали свої прикрості, хвороби й душевний біль. Воно взагалі від усього очищає: від зла, від лихого ока. Раніше, коли наші князі давні на війну з татарами йшли, вони обов’язково через очищувальне вогнище стрибали… Я і раніше це читала, коли до вечірки готувалася, та якось одне з іншим не зіставлялось. А тепер зіставилось! А ніч на Купала сьогодні ввечері. І шабаш сьогодні, той, на який нас зазивали…