Меч і хрест
Шрифт:
Гена розгублено подивився на злий шрам на її голій руці, що ще не зарубцювався до кінця, – він ніколи не бачив його раніше, але подумав зараз, що лише цей шрам і залишився від ненависної та ненавидячої Катерини Дображанської, немов уся її суть раптом сховалася в нім, стала ним – кривою й червонястою щілиною колишнього болю.
– На Хрещатик, у «Шато де Флер». Потім поставиш машину біля клубу й можеш їхати додому. Ти мені більше не потрібний.
– Зовсім? – перелякано спитав її він.
– Сьогодні, –
І здивувалася, несподівано усвідомивши, що він не дратує її, як завжди, а веселить своїм безвірним, осліплим поглядом.
Вона не пішла всередину кафе. Сіла у плетеному кріслі на вулиці й замовила собі апельсиновий фреш та пачку сигарет, хоча кинула палити кілька років тому. Без причин – щоб укотре довести: у неї немає звичок, є лише рішення. Але зараз ці колишні спроби довести собі власну крутизну здались їй смішними.
Змучена самовдосконаленням, колишня Катя канула в Лету. Катя ліниво сперлася ліктем на стіл і, злегка нахиливши голову, «поставила» на долоню перетнутий двома довгими балконами будинок № 15 на протилежному боці Хрещатика.
«Іменем Отця мого…» – почала вона про себе. І від відчуття, що досить вимовити ще двадцять три слова, і цей ошатний восьмиповерховий будинок із п’ятьма кокетливими кокошниками мансард і дорогим скляним магазином унизу, що зайняв козирне місце між Пасажем і метро «Хрещатик», покірно складеться сам собою, покриваючи сотні людей, що уявляють себе вільними, – всередині стало просторо і нескінченно.
Двадцять три слова. Всього двадцять три слова! А скільки ще тисяч слів чекають її в книзі істинної Влади!
– Ваш фреш і сигарети.
– Принесіть келих мартіні. Б’янко.
– І приплюсуйте до мого рахунку, – пролунав рівний чоловічий голос.
Катя повільно повернула голову, вже складаючи губи перед глузливими грубощами на адресу надмірно самовпевненої жертви її краси, але побачила над собою двоє блідо-блакитних очей і від несподіванки буркнула здивовано й безглуздо:
– Ви гадаєте, вона може відняти?
– Я гадаю, вона може помножити, – всміхнувся блондин без натяку на веселощі.
Його рука з блакитноокою каблучкою запобігливо піднесла їй запальничку. І прикурюючи, Катя заінтриговано заглянула йому в вічі – там була завірюха, відчужена й абсолютно бездушна до її очей і обличчя.
– Ми ж, здається, зустрічалися, – сказала Дображанська, хоч сказати це мала зовсім не вона, а той, хто нахабно нав’язав їй своє сусідство. – В «Центръ колдовства». На Подолі. А ви туди причину знімати приходили? – сказала вона в’їдливо.
Дивно: вона раптом перестала почуватися всесильною.
– А ви, – елегантно посміхнувся він, – напевно, хотіли навести її на ворогів? Упевнений: у вас це вийшло.
Катя подивилася на нього спідлоба, намагаючись розшифрувати небезпечні слова, але у блондина був непроникний
– А ви займаєтеся організацією виставок?
– Ви вже знаєте? – ніскільки не зніяковів він.
– Я все про вас знаю, – парирувала Катя. – Навіть те, що за сумісництвом ви лагодите труби, що прорвалися.
– Я – труби? – Альбінос запитально звів сріблені брови. – Пробачте, я вас не розумію.
– Тільки не робіть здивоване обличчя, – несподівано розсердилася вона. – Позавчора я познайомилася з дівчиною в «Центръ». Вона була в черзі за мною. І вона сказала: ви працюєте з її батьком. А батько її ліквідовує повінь на Фрунзе.
– Он воно що… – Зимові очі блондина вкрилися зсередини інеєм. Але, на Катине розчарування, він здавався скоріше спантеличеним, аніж викритим. – Значить, він лагодить труби, – нестерпно нудотно озвався альбінос. – Втім, чого я дивуюсь?
– Хто він? – недовірливо уточнила Катерина.
– Мабуть, мій брат.
– Тільки не кажіть, що він ваш близнюк! – остаточно перестала вірити йому вона.
– Лише зовні, – заспокоїв її блондин. – В усьому іншому він – моя повна протилежність. Я не бачив його вже багато років, – він у задумі надув губи і, немов зважившись на щось, вийняв із кишені сорочки золотий паркер, черкнув на серветці сім цифр і підсунув їх до Катиної руки. – Знаєте, якщо вас не утруднить, передайте йому через вашу знайому. Не думаю, що він зв’язуватиметься зі мною. Але в житті буває все.
– Боюся, я не скоро її побачу, – відмовилася Катя, здивована тим, що версія про близнюка раптом перестала здаватись їй неправдоподібною.
– Та мені й не горить, – байдуже уточнив він. – Самі знаєте, в мене й без нього доволі проблем.
– Звідки мені знати про ваші проблеми? – гордовито пирхнула Катерина.
– Але ви самі сказали… Пробачте, я гадав, ви бачили в новинах. Сьогодні вночі хтось намагався вкрасти «Богатирів» Васнецова. А позаяк виставку організував я…
– Ах, це… Ну і що? – мимоволі зацікавилася Дображанська.
– Загадкова історія, – похитав головою постраждалий організатор. – Але якщо вам цікаво…
– Так, звичайно.
– У музеї, природно, є охоронець, – докладно почав блондин. – Але він спав, незважаючи на рев сигналізації. Бригаді, що приїхала на виклик, довелося залазити в розбите злодієм вікно: той не відчинив їм двері.
– Його вважають співучасником?
– Його ледве розбудили, але так і не привели до тями, – припускають отруєння маловідомим газом. Але це повний абсурд, – зневажливо скривився оповідач, – тому що працювали не професіонали. Уявіть, злочинець тупо розбив шибку на першому поверсі, заліз, навіщось торохнув скло на картині і втік, уже через інше вікно. Ви скажете: він просто не встиг забрати полотно…