Меч і хрест
Шрифт:
«Вона в нашій квартирі, але це не наша квартира. То де ж вона?» – тужилася Марійка, смутно сподіваючись, що нестикування розв’яжеться якось простіше, і вона застане подругу на сходах поверхом нижче.
Але під’їзд був порожній і цнотливо тихий. Наскільки вона могла пригадати, піднімаючись до себе у вежу, вони ще жодного разу не стикалися з іншими мешканцями. Марійка вибігла у двір, зіткнувшись ніс до носа з Дарининим мопедом.
«Ага!»
Прослизнувши крізь низьку арку, вона опинилася на вулиці, завертіла головою і
На їхньому безперильному балконі, випадаючи з дверей і боязко тримаючись за стіни, стояли чужі люди, вигукуючи «Повернися! Повернися!» і неспокійно розмахуючи руками. А по карнизу, який оперізував вежу, розпластавшись по стіні, йшла божевільна Дарина в дивній кособокій сукні жовто-блакитного кольору. Притримуючи під пахвою якусь палицю, міська альпіністка незграбно, але безстрашно перестрибнула на дах сусідньої, триповерхової частини будинку, що примикала до вежі, й подерлася по майже прямовисному схилу даху до відчиненого вікна горища з підозріло новою пластиковою рамою.
Чоловіки вмить сховалися у дверях балкона, тоді як Марійчина вічна нерозторопність як виняток несподівано прислужилась їй: вона побачила, як подруга, блискавично озирнувшись, дала задній хід і якимсь нез’ясовним Марійці дивом залізла на задню стіну вежі.
Оцінивши її трюк, Ковальова помчала в під’їзд, сподіваючись випередити переслідувачів, і поскакала по сходах, що стали раптом гучними та наповненими диханням і голосами. На третьому поверсі вона зустрілась із уже знайомими їй людьми, що рвалися в чиїсь нерішучі двері.
– Відчиніть, у вас у мансарді небезпечна злочинниця. Вона щойно забралася туди… Відчиніть!
Захекавшись, Марійка добігла до четвертого поверху, що завершувався Г-подібним майданчиком, і, порівнявшись із їхніми розчиненими навстіж дверима, схопилася за зелені перила.
За дверима була чужа квартира! У отворі дверей виднівся обклеєний новенькими шпалерами і засмічений незнайомими речами коридор, а за ним – невідома їй кімната, посеред якої, втягнувши голову в плечі, стояв зовсім бідолашний лисий товстун, якого трусив за плечі розлючений і рознервований парубійко.
– Так хто вона тобі? Ти ж казав, що її не знаєш? – нависав він над лисим, і неважко було зрозуміти, що говорять вони про Дарину.
Але зрозуміти решту було значно складніше – точніше, зовсім неможливо.
Залишивши лисого у спокої, парубійко вибіг і, ледве не збивши Марійку з ніг, поскакав униз, не удостоївши її навіть поглядом. Товстун квапливо потрюхикав до дверей і зачинив їх просто перед Марійчиним носом. Марійка ж зробила єдине, що спало їй на думку: не роздумуючи ні про що, побігла в довгий кінець літери «Г», де причаїлися двері горища вежі.
– Дашо, якщо ти тут – це я, Марійка! – голосно прошепотіла вона.
Почулися квапливі кроки, спочатку глухі та нерозбірливі, потім виразні й, здається, рідні.
– Марійка? – глухо
– Та я, я, відчиняй!
Двері радісно клацнули й явили її подругу, оглушену, з рівним буряковим рум’янцем на щоках.
– Слава Богу, це ти! – зраділа вона. – Де? Де наш будинок?
– Я його втратила. Поки шукала тебе.
Але Дарина не дала їй пояснити.
– Тоді мотаємо звідси швидко. Потім розберемося. Де вони?
Марійка кинулася до перил і занурила погляд у сходовий отвір, здатний умістити два-три ліфти, – Даринині переслідувачі таки виламали непевні двері внизу, і зараз вони, схоже, обнишпорювали нижню квартиру.
– Швидко! – схопила вона за руку Дарину.
Вони помчали вниз, перестрибуючи через сходинки.
І хоча Марійка так і не встигла зрозуміти, від кого, власне, вони втікають, вона старалася не відставати від Дарини, загорнутої, – «Боже, та що ж із нею сталося?!» – в український прапор.
– Аби лише мопед не забрали! – пристрасно простогнала Чуб. – О-ой, ти!!!
Уже біля самого виходу Ковальова, що не звикла до такого буйного згаяння часу, невдало підвернула ногу і впала на одне коліно, вдарившись об мармуровий поріг.
Двері перекрив високий гулкий силует.
Дарина приглушено скрикнула і відсахнулася.
Але силует кинувся не до неї, а до Марійки, дбайливо підводячи її з підлоги.
– Куди ти поділася? – неспокійно запитав він закоханим голосом Мира, перекрикуючи дзвінок мобільного, що розривав його кишеню. – У під’їзді тебе не було. Ти що, зайшла в іншу квартиру? Вставай, котику, сильно забилася? – Його рука боляче врізалась їй у лікоть голівкою ключа.
Але Дарина лише нетерпляче смикнула плечем, усуваючи його турботу.
Вона, як і раніше, стояла навколішки, схилившись над мармуровим порогом, неначе їй прийшла несподівана думка помолитися про їхній порятунок саме тут і зараз.
– Salve! – вискнула вона, вдивляючись у брудний мармур. – Я зрозуміла! Біжімо! Швидше біжімо нагору. Втім, можна вже не бігти… Тепер вони нас не наздоженуть. Швидко заганяй мопед у будинок!
– Що? – не в’їхала Чуб.
– А звідки тут взялися велосипеди? – спантеличився Красавицький. – Їх тут не було.
– Що це було? – заволала Дарина Чуб, коли Марійка, забравши у Мира ключ, відчинила двері, й перед ними з’явилася їхня гуляща квартира.
Мир, який цієї метаморфози не помітив, скинув із себе два обгорнутих папером велосипеди, серйозно вивчив екран затихлого мобільного і, неприязно поглянувши на напівголу Чуб, мовчки пішов передзвонювати на кухню.
– А ти знаєш, хто за тобою гнався?
– ДАІ. Я правила порушила!
– Ні, міліція! Катя дзвонила. Вона дізналася: таксист, який відвозив нас до музею, здав нашу адресу. Тут сиділа засідка! Я навіть не знаю, як проскочила, напевно, вони приїхали на хвилину пізніше…