Меч і хрест

Лузина Лада

– Але ти ж і сама вважала, що цей спектакль поставили заради Каті, а ми їм випадково підвернулися. Чому ж ти гніваєшся, що вона подумала те саме? – заперечила їй Марійка, підбадьорена своїм несподівано збільшеним статусом.

– Це тому, що у нас листа не було, – не здалася Дарина Чуб. – Якби я знала, що вони нас на шабаш запросили…

– Шабаш – поширене слово, – похмуро вичавила з себе Катерина. – Так можна назвати будь-яку закриту вечірку без гальм. А то ти сама не знаєш, як великі татусі гуляють. А потім він же конкретно

мені дав зрозуміти, що приструнчить Василя. А яке, пробач, Василь Федорович до вас відношення має?

Чуб звернулася поглядом до Марійки, сподіваючись, що та негайно клацне Катю по носу якою-небудь убивчо-розумною відповіддю, але Ковальова згідливо затрясла головою і знову перебігла на бік Каті.

– Логічно, – підтакувала вона. – Тут багато незрозумілого. Хто прислав нам цього листа? Що означає «на війні як на війні»? І чому тільки від нас залежить, «чи відбудеться свято?»

– Це якраз дуже зрозуміло, – устряла Землепотрясна. – Адже шабаш в нашу честь! Якщо ми не прийдемо, він і не відбудеться. Ух, – збуджено протягла вона, – відчуваю, чекає нас іще одна веселенька нічка!

– Ой, дівки, втрапите ви в якусь халепу… – по-батьківськи пробурчав таксист, який досі мовчав. – Ну поясніть ви мені, чому всі баби на магії схиблені? Моя он, теж усе травники всякі купує.

– А з тієї ж самої причини, – гаряче оповістила його Дарина, – з якої мужиків у відьми не беруть! Ви ніколи не замислювалися, чому всі відьми – жінки?

– Воно і видно, – незлобиво гмикнув водій, косячись на папуаські коси Дарини.

– Я завжди казала, всі ми – язичники! – завела Чуб підчеплену за час підготовки до «Хелловіна» тему. – Мінімум наполовину! Чому, цікаво?

– Тому, що у нас є тіло, – просто відповіла Марійка.

– Ну і що?

– А тілом ми нічим не відрізняємося від тварин. Воно так само хоче їсти, спати, грітися на сонці, гратися, займатися сексом…

– Ну, про секс ти у нас багато знаєш, – добродушно гмикнула Чуб.

– Язичництво – це всього лиш обожнювання природи, – пояснила їй Ковальова.

– Тоді я – язичник! – гордо оголосила Землепотрясна. – Я природу просто обожнюю. Сонце, море, травичку…

– Трахатися! – спробувала воскреснути Катя. – Знаєте, мені все ж здається, що я чогось не врахувала. Пожежу влаштували, це ясно. Але журналістка… – Дображанська безнадійно зітхнула.

– Тут, тут зупиніть, – застукала Дарина шоферові по спині.

Ліворуч од них пропливли схожі на розмоклий солодкий пряник Золоті Ворота, а попереду вже маячив підтягнутий і гордий, схожий на палац із західних казок будинок у загостреному ковпаку даху.

«Інші пояснення ви отримаєте у вежі першого будинку на Ярославовім Валу, якщо будете ввічливі з Ним.

К. Д».

– Біля першого, – уточнила Дарина, не зводячи очей із палацу.

Той, із ким їм необхідно було бути ввічливими, влаштувався в одному з найгарніших будинків Києва!

– Розплатися, –

наказала Чуб Каті, що відбувала єпітимію, і, вистрибнувши з машини, захоплено задерла підборіддя.

Легковажне липневе сонце, мружачись із-під цукрово-ватних хмар, підсолодило фасад будинку № 1, який давно прагнув ремонту, і зараз він, коралово-рожевий, із готичним мереживом балконів і високою вежею-ліхтарем, підтримуваною знизу двома сірими химерами з гострими перетинчастими крилами та левовими головами на мускулистих чоловічих тілах, здався Дарині чарівно-прекрасним.

– Непоганий будиночок. І квартири тут недешеві. Тільки занехаяний дуже. – Катя остаточно заспокоїлась і несхвально подивилася на балкон, що вмостився під самим «ковпаком», із перилами, що обрушилися.

– Вежа, – оцінила пейзаж Дарина, – це має бути аж нагорі. Це його балкон, – тицьнула вона пальцем у бетонний чотирикутник, який позбувся безпечної огорожі. – Ці-і-ікаво все-таки, хто там живе? Може, сам К. Д.?

– Тоді навіщо йому писати про себе в третій особі? – спростувала ідею Марійка і, не стримавшись, ляпнула потаємне: – А раптом сам Воланд, як у Булгакова?

– Воланд – на «В», – резонно зауважила Чуб.

– Хоч хто б він був, – повернувся до Каті начальницький тон, що ненадовго дезертирував із поля бою, – він справді пояснить мені зараз усе! Ходімо.

– А ти не командуй, – осмикнула її Дарина, рухаючись слідом.

Напівкругла арка з важкими дверима завела їх до внутрішнього двору, і, звертаючи в під’їзд, Марійка прочитала на криво стоптаному мармуровому порозі викладену чорною мозаїкою напис «Salve».

– Це по-латині «здрастуй»! – схвильовано переклала вона своїм супутницям.

– І вам привіт, – розсміялася Дарина, входячи.

Вони зійшли широкими мармуровими сходами, зовсім не по-казковому брудними і занехаяними, що закруглювалися на останньому поверсі Г-подібним майданчиком. Усі три вичікувально мовчали, інтенсивно розмірковуючи про себе: хто ж мешкає в цьому теремку? Старий? Хлопчик? Людина? Чаклун? Злісний містифікатор? Диявол?

Дарина Чуб, яка простувала попереду, вже тримаючи напоготові один із трьох дивовижних ключів, прискіпливо оглянула двоє дверей без будь-яких розпізнавальних номерів і табличок, вирішуючи, які з них ведуть у вежу, і навіть про всяк випадок виглянула у вікно.

– Ці, – проголосила вона переконано. – Тільки ось, – засумнівалася вона раптом, – чи ввічливо це – так уломлюватися? Може, краще спочатку подзвонити?

– Обійдуться, – роздратовано пирхнула Катя, рішуче відтісняючи її плечем. – На мою ввічливість нехай не розраховує. Пусти.

Вона витягнула з сумки персональний дублікат й із загрозливим виглядом вставила його в замок, – котяча голова ключа безшумно обернулася, високі двері поїхали всередину. Катя безстрашно зробила крок у коридор і запитально поводила очима вліво-вправо.