Меч і хрест
Шрифт:
– Та хто ж тут живе, врешті-решт? – закричала вона.
– Ви.
На краю столу, акуратно обвивши навколо себе пухнастий хвіст і прислухаючись до їхньої розмови, сиділа блондинка Беладонна.
– Раніше тут жила Килина, – безпристрасно пояснила біла кішка. – А тепер квартира ваша.
– Наша? Уся?! Не може бути! – пристрасно вискнула Чуб і раптом захоплено застрибала на місці з гучним тріумфуючим криком. – Ну і здорово ж бути відьмою! Може, нам іще й зарплату за це даватимуть?! Чуєш, Марусю?
Дарина в екстазі вискочила в коридор і закрутилася, розставивши руки, неначе намагаючись обійняти цей багатометражний подарунок долі.
– Усе наше! Усе! – вигукнула новоявлена хазяйка
Оглушена Муся, всміхаючись, підійшла до неї і боязко зазирнула в нутро шаф.
У першій в акуратних дерев’яних гніздах стояли мітли та швабри. Над ними, на верхній полиці, помістився якийсь згорнутий пакунок, старовинний медово-фанерний капелюшний картон, доверху наповнений брусками господарського мила, і вишикувалися в ряд десяток кулькових дезодорантів (видно, бідолаха Килина була запасливою дамою). На правих дверцях висів давній на вигляд плакат дивного змісту. Під заголовком «Фігури вищого пілотажу на мітлі» було зображено схематичні жіночі фігурки, які, сидячи на палицях, проробляли смертельні повітряні па й піруети.
Шафа друга нагадувала зразкову аптеку з поміченими акуратними бирками бляшанками, банками, коробками та пляшечками, нашпигованими травами та корінням, законсервованими ягодами і чимось іще, не дуже приємним, таким, що нагадує засолені в склянці людські нутрощі.
Але найзагадковішою була третя – заповнена численними гачками з тисячею химерних ключів, схожих на ті, кошачоголові, що впустили їх у цей чаклунський будинок. Трохи нижче розмістилися невеликі скриньки, що нагадали Марійці бібліотечну картотеку. Але, висунувши одну з них, вона розчаровано виявила там старий змащений замок. А на внутрішній частині дверей висів не менш загадковий папірець, на якому було написано:
анекдот, парсуна, пора
– Можливо, у нас так багато квартир? – штовхнула ідею Чуб, виблискуючи палаючими подивом очима.
Вона безцеремонно зірвала один із ключів, поряд із ним на металевому кільці висів картонний брелок «Мерингівська вулиця, 7, кв. 4».
– Де це? – заінтриговано спитала Чуб.
– Це нинішня Заньковецька, – розгублено мовила Марійка. – Якась знайома адреса…
– Ні, – з жалем відкинула прекрасну ідею Дарина. – Це місце я знаю. Там офіс однієї концертної фірми. Дивно… Але мітли, Масюню, мітли! – знову впала в захват вона. – Ти розумієш, що це означає? Ми літатимемо! По небу! Насправді!
Вихопивши з шафи найближчу мітлу, вона негайно вихопилася на неї верхи і кілька разів радісно підстрибнула в повітря.
– Але ж це страшенно незручно, – діловито повідомила вона подрузі. – Палиця врізається в пах! Треба хоч би сідло сюди прикрутити!
Люди підкорюють Київ, купують квартири та будинки, книжки та дорогі речі. І, оволодівши ними, думають, що це Місто, будинок, річ належать нам. Але насправді це ми належимо їм, і вони переживають нас і міняють «хазяїв» на нових і нових. І ті, що вважають себе володарями, виявляються лише випадковими зустрічними, швидкоплинними захопленнями, короткочасними шлюбами в нескінченному житті Міста, будинку, речі.
Версаль давно не належить Людовикові XIV, але «король-сонце» вічно належатиме Версалю, точно так, як і Кий, Володимир Красне Сонечко і Ярослав Мудрий назавжди залишаться власністю Києва. Немає фамільних прикрас, немає родових садиб – вони байдуже міняють прізвища та сім’ї, забуваючи або вносячи до свого багатого послужного списку тих, хто їх любив, і тих, хто вбивав заради них, і тих, хто витрачав на них своє життя…
Ще вчора молода жінка Килина розкладала по коробках солодкі
«Я віддала вам усе. Але не радійте цьому! Моє Місто – не подарунок вам, а прокляття!» – згадала Марійка й подумала:
«А чому Килина вважала Місто своїм? Чи я недочула, й вона сказала “горе” або “гора”?»
Насилу утримуючи в обіймах розчленовані ударом об сходи музею рештки велосипеда, Марійка, пихкаючи, вилізла з яру під Старокиївською горою. Дарина послала її за сідлом. Але, по-перше, виявилося, що в неї просто не вистачає сил відкрутити його самій, по-друге, побачивши нещасну купу металобрухту, Марійці раптом стало до сліз шкода батьківського подарунка. Напевно батько полагодить його, і…
«І цей велосипед іще переживе мене», – філософськи подумала його власниця.
«Ви помрете, перш ніж ряба стане любою, а біль згорить у вогні!»
«Можливо, привиди, що нібито мешкають в усіх старих замках і особняках, – це душі людей, які не можуть змиритися зі зрадою своїх будинків і речей? У такому разі, тут, на Старокиївській горі, має бути цілий штат примар».
– Оце і є та сама Лиса Гора!
Біля символічного парканчика з круглих низькорослих стовпів, скутих обвислими до землі чорними ланцюгами, що відгороджували яр із боку музею, стояла сумнівна парочка. Білявий хлопець, поставивши праву ногу на ланцюг і похитуючи нею, немов розгойдував гойдалку, і вказував гордим пальцем кудись за Марійчину спину. Темно-русява дівчина поруч нього скептично простежила за його рукою.
– На ній 1 травня у Вальпургієву ніч збираються київські відьми. Святкувати День міжнародної солідарності всіх трудящих! – У його голосі чувся іронічний апломб: очевидно, білявий вважав себе знавцем і намагався справити враження на свою супутницю.
– Це не Лиса Гора, – заперечила дівчина холодно. – Лиса – там. – Її вказівний палець полетів кудись удалину. – Та, на якій Павловську психлікарню побудували!
Попри вагу велосипеда, що незручно нависала на ній, Марійка здригнулася беззвучним коротким смішком і ледве не впустила скручене колесо.
«І чому, – не без підстав здивувалася вона, – ніхто не розвісить на них таблички? Це ж наша національна пам’ятка! Усі знають, що Лиса Гора – в Києві. Але де вона і скільки їх насправді – до пуття не знає ніхто».
Останнє було не дивно.
За сотні років існування Міста літописні київські гори зазнали чимало реінкарнацій, і кожне нове життя дарувало їм нового власника, що давав своє ім’я, у великій кількості яких плуталися навіть професіонали. Маленьку гору, названу білявим Лисою, звали Дитинка, або Клинець. А велику, розташовану праворуч від Старокиївської, що відгороджувала яр із боку музею, – Хоревицею, на честь брата Кия – Хорива. І Замковою, в пам’ять побудованого на ній у чотирнадцятому столітті та зметеного через триста років величного воєводського замку, з підйомним мостом, що опускався через нинішній Андріївський узвіз на гору Уздихальницю. І Киселівкою на честь останнього воєводи Адама Киселя. І Флорівською, позаяк із іншого боку гори приліпився діючий досі Флорівський жіночий монастир, і на сірих дореволюційних фотографіях горду верхівку гори прикрашала його кладовищенська церква Троїцька. І якось іще…