Меч і хрест
Шрифт:
– Гей, є тут хто? – погукала вона.
Дарина і Марійка рушили за нею.
Коридор був величезним і темним, зі стелею, що йде в небо, він без зусиль уміщував у себе незліченну кількість шаф.
– Є тут хто-небудь? – по-начальницьки голосно гаркнула Катя, роздосадувана цілковитою тишею.
Дарина, енергійно поплескавши по стіні, намацала металевий вимикач, – на чотириметровій висоті спалахнула старовинна п’ятиріжкова лампа. І вони побачили, що в завішеному золотим плюшем отворі кімнати, немов актори, що з’явились із-за куліс на заклик оплесків, стоять три різномасті кішки й насторожено дивляться на
– Вау! – здивувалася Чуб. – Та тут їх ціле стадо.
Перший, поза сумнівом, кіт, розміром з великого спанієля, чорний і лобатий, з важкими лапами й одним відважно надірваним вухом, злісно вискалився у відповідь і, спружинивши чудовим двометровим стрибком на ближню шафу, зашипів на них, грізно вигнувши спину. Друга, біла, задумливо підняла передню лапку, ніби вирішуючи, підійти до них ближче чи не варто. Руда невпевнено замурчала.
– Які милі, – розчулилася Марійка й потяглася рукою до білої, щоб погладити. Але та демонстративно відступила на крок, не зводячи з неї серйозного вивчаючого погляду, в якому, втім, не було й тіні страху. Руда ж, навпаки, негайно зірвалася з місця й, утробно, голосно муркочучи, сама полізла під простягнуту долоню, виявляючи повну готовність до цієї дивної процедури.
– Ненавиджу кішок, – гидливо сказала Катя. – У мене на них алергія!
– На відьомських кішок не буває алергії, – засперечався з нею спокійний жіночий голос.
Трійця нервово закрутила головами в пошуках хазяйки будинку, навіщось рекомендованої їм у чоловічій статі.
– Де ви? – не витримала Катя, з підозрою вдивляючись у золотисту завісу.
– Я тут, – сказав голос, акуратний і ретельний, як у телевізійних дикторів 80-х років. – Мене звуть Беладонна.
Очі дівчат одночасно схрестилися в одній точці, біля самої підлоги.
– Чорний – Бегемот, а руда – Ізида. Але ми звемо її просто Пуфик.
Біла кішка розкривала рот, а звідти…
– Проходьте і почувайтесь як удома, – шанобливо сказала котяча білявка.
Розділ восьмий,
у якому Марійка безуспішно намагається порахувати київські Лисі Гори
У Франції головним місцем чаклунських зборищ уважався Puy de Dоme. У Німеччині – Блоксберґ, Хорсельберґ, Бехтельсберґ і багато інших гір. У Швеції – Блакулла. В Іспанії – ланди Бараона та піски під Севільєю. В Італії – знамените урочище – біля Беневентського горішника (Noce di Benevento), гора Патерно біля Болоньї, гора Спінато біля Мірандоли. У Литві – гора Шатрія, в польських Карпатах – Бабина Гора. У Росії – Лиса Гора поблизу Києва.
Катя швидко зблідла, безглуздо витріщивши очі.
Марійка завмерла із завислою над котячою спиною рукою.
Рот Дарини витягувався довгим «О».
– Дур-р-р-рки!!! – розкотисто прошипів Бегемот із шафи. – Ні чор-р-р-р-р-та не знають і лізуть до чор-р-р-рта в пащу!
– Не звертайте уваги, – по-світському промурчала Беладонна. – Він визнавав тільки Килину.
– А-а-о-о… – невиразно простогнала Катя і, ривком затуливши долонями вуха, кинулася в кімнату.
Беладонна відскочила, рятуючись од невидючих ніг Катиних, і здивовано подивилась їй услід довгим незворушним поглядом. Руда Ізида Пуфик
– Землепотрясно, – ошаліла від здивування Чуб… – Балакучі кішки. Оце фінт!
– А ви справді говорите? – приголомшено промимрила Марійка. – Чи це ми вас розуміємо?
Беладонна повчально поглянула на неї: «А чи не софістика це, дитинко?» – і рушила в кімнату, запрошуючи їх за собою.
– Заждіть, – перелякано скрикнула Марійка. – А можна вас попросити, – зашепотіла вона, нервуючись і вибачаючись очима, – щоб ви трохи помовчали? Ви бачите, жінці дуже-дуже зле.
– Як собі хочете, – з гідністю відповіла Беладонна.
– Вони пр-р-р-р-ростолюдинки. Вони нам не указ! – заричав Бегемот.
– Вони – люди. І їх троє, – вагомо заперечила біла кішка й пірнула під золотий плюш.
Кіт безпардонно пирхнув і, пролетівши чорним вихорем просто у них над головами, помчав кудись за ріг коридора, ковзаючи кігтями на паркеті.
Кімната виявилась абсолютно круглою, одягненою в кільце книжкових шаф, що йшли до стелі і розступилися тільки для того, щоб дати місце дверям, – вхідним і балконним, які розташувалися просто навпроти, і ще величезному й безмовному каміну. Широку камінну полицю підтримували головами три двометрові чорномармурові кішки: одна – ліворуч і дві – праворуч.
Згори висіла облуплена картина. І навіть не картина, а фреска у візантійському стилі, написана на кам’яному пласті, – на кшталт тих, які збереглися на стінах давньої Софії Київської, що зафіксували сім’ю Ярослава Мудрого, її будівничого. Плоске поясне зображення «візантійки» у блакитній сукні тримало в руці кособокі терези з опущеним лівим «плечем».
Попри запаморочливу безліч книг, речей і дрібниць, у кімнаті панував дивний, майже музейний порядок. І напевно, тому Марійка, що завжди почувалась як удома в бібліотеках та музеях, точніше, тільки там почувалася по-справжньому вдома, несамовито захитала головою. Це була мрія, втілена і неймовірно прекрасна!
– Не розумію я тих, хто від старого мотлоху фанатіє! – Дарина явно переживала тут прямо протилежні почуття. – Навіть дивно, що тут телевізор є. – Вона підійшла до чорного ящика, що вписався в книжкові полиці, і, відшукавши пульт, заклацала по каналах, байдуже вдивляючись в обривки денних серіалів і хвости репортажів та передач.
А Марійка подумала: в чомусь Чуб, безумовно, має рацію – і телевізор, і програма передач, що лежала на тонконогому дамському бюро чорного дерева поряд із допотопним, із вухатими клавішами, телефоном, мали вигляд тут такого ж моветону, як і сам «ходячий моветон» – Дарина Землепотрясна.
– Це вона! – прохрипіла Катя.
Дівчата дружно обернулись і тільки тепер помітили якийсь інтригуючий предмет, що лежав на столику біля каміна, – великий і важкий, у темній палітурці, що закінчувався двома фігурними металевими застібками. Жінка, що нагадувала заморожений у холодильнику прозекторської труп Каті, сиділа згорбившись на канапі, дивлячись на нього, як на власний смертний вирок.
– Я божеволію! – нажахано сказала вона, і її палець перелякано затремтів у напрямі нестерпного предмета і відсмикнувся, боячись ненароком торкнутися його. – Це вона – та, та сама книга!