Меч і хрест

Лузина Лада

І, природно, Лисою!

Та і яку з численних київських гір не обзивали Лисою хоч одного дня, якщо, як правильно про те говорила Марійка Дарині, тільки офіційно визнаних, їх налічувалося цілих чотири?

«Ні, точно треба таблички вішати, заразом би і написали, яка з них перша, а яка – друга? І як їх узагалі числити: за старшинством чи зліва направо?»

Озираючись на парочку, що сперечалася, Марійка врізалася в живіт якоїсь екскурсії і, злякано вибачившись, чи то впустила, чи то поклала на землю свій металобрухт і енергійно струснула затерплими руками.

– …Місто, назване на честь старшого

брата, – Київ – столицю Давньої Русі та Матір міст руських! – зачула вона знайомий соковитий і самовпевнений голос, що подіяв на неї, як гра сопілкаря на щурів. – Згідно з однією із давніх київських легенд, князь Кий був не хто інший, як kuj – герой, який переміг змія, що мешкав у цих краях.

Обійшовши невеликий гай із зацікавлених спин, Марійка побачила Василину Андріївну, що височіла перед ними. Її великогабаритну фігуру безкомплексно обіймала сукня в червоних маках.

– Здобувши перемогу, Кий упріг змія в плуг і зорав землю. Із цих борозен виникли Дніпро, дніпровські пороги та вали вздовж Дніпра, що дістали назву Змієвали. Змієвали, що збереглися до наших днів, ми побачимо в кінці екскурсії. А тепер подивіться праворуч: перед вами лебедина пісня архітектора Растреллі. Єдина в Києві церква, в якої немає дзвонів. Підійдімо до неї ближче…

– Здрастуйте, Василино Андріївно, – виявила свою присутність студентка.

– Здрастуй, Ковальова. Зачіску нову зробила? Молодчина, – байдуже похвалила її викладачка.

Екскурсанти рушили у вказаному Васею напрямі. Порівнюючи крок із рішучою ходою Василини, Марійка задрібушила поруч із нею. У роті в неї перекочувалося цукерковою кулькою запитання, але задавати його суворій Васі вона не наважувалася.

– Хто, Ковальова, дивлячись на цю топографічну незрозумілу річ, – буркотливо мовила Василина Андріївна, охоплюючи поглядом непрезентабельну зелену галявину, заповнену ледачою суботньою публікою, що без особливого інтересу поглядала на металеві таблички, які пояснюють легендарне походження того чи іншого каменя або горба (котрі були колись частинами валу та рову легендарного Граду Кия), – скаже, що це унікальне своєрідне місце?! Я б порівняла Старокиївську гору із яйцеклітиною, з якої за дев’ять століть розвинувся не лише Київ, але й сама Київська Русь.

– Василино Андріївно, – наважилася нарешті Марійка, – можна вас запитати?

– Цікавишся, чому в Андріївської церкви немає дзвонів? – інтригуюче посміхнулася їй історичка.

– Ні, – відказала Марійка. – Я хотіла запитати, яка з чотирьох Лисих Гір Києва вважається другою?

– Ось що тебе цікавить, – розчаровано мовила Василина.

– Ви ж бо вже точно маєте це знати!

Але Вася не проковтнула її лестощі.

– Ні, не знаю, – відкинула невдалий комплімент вона. – Таке визначення ніде не згадується. А чому ти запитуєш?

– Загадку розгадую, – похнюпившись, пробубоніла Ковальова.

– Ну так скажи мені її всю цілком! – незадоволено наказала Василина, всім своїм виглядом демонструючи: студентка даремно відбирає в неї час.

– Приходьте на другу гору і не бійтеся: Василь не заподіє вам зла. – Марійка нервово підібгала живіт, чекаючи, що ця тарабарщина остаточно виведе сувору історичку з себе.

– Тоді це Чортова гора, під Володимирською гіркою, – безапеляційно заявила Василина

і рушила геть.

– Стривайте. Стривайте! – Попри страх, що його викликала в неї шановна Василиса Премудра, який паралізував її, Марійка, проте, не могла відмовитися від такої важливої розгадки. – А при чому тут Василь?! І чому «не бійтеся»?

Екскурсантам (цього разу не іноземним, а братнього слов’янського розливу), схоже, набридло чекати свого поводиря, й вони підтягнулися до них, із цікавістю прислухаючись до останніх слів гіда.

– А справді, чому? Це ж цікаво! – підтримав Марійку один із них, і вона зі здивуванням упізнала в нім брюнета з татаро-монгольськими предками, що його вона зустріла в «Центрь Старокіевскаго колдовства».

– Тому, – незадоволено пояснила історичка, нудьгуючи очима, – що при хрещенні князь Володимир дістав ім’я Василь. І саме святі Володимир і Варвара вшановувалися в Києві, як гонителі відьом, головні борці з мракобіссям. Вважалося, що після того, як рівноапостольний князь заснував на горі Михайлівський монастир, і там з’явилися мощі Варвари Великомучениці, відьми назавжди покинули це місце. Народ навіть склав вірші:

А Владимир наш святий Чорнобога сколотив. А мучениця Варвара Усі відьми розігнала. Відьми, що у нічну пору Злітаються на Лису Гору.

– А Київ же вважався в Росії столицею відьом. Так? – спитав інший екскурсант – москвич, судячи з елегантних довгот його голосних. – Я читав в Інтернеті: сюди злітались усі відьми! І російські, й білоруські, й українські. І Гоголь писав: усі жінки в Києві – відьми!

– «Адже в нас у Києві всі жінки, які сидять на базарі, – всі відьми», – загрозливо поправила його Василина, що завжди сатаніла від недбалого поводження з класичними джерелами.

– Але чому в нас у Києві про це якось не говорять? – подала здивований голос Марійка.

– Та тому, що це й так усі знають! – роздратовано цикнула на неї Премудра і значущо повернулася до докучливої студентки спиною. – Прошу всіх за мною. Андріївська церква знаменитого архітектора Ермітажу Бартоломео Растреллі. Перший камінь до її фундаменту був закладений дочкою Петровою, імператрицею Єлизаветою. Саме її батько, Петро I, визнав Андрія Первозванного покровителем Русі…

– Привіт, сонце! – присусідився до Марійки татаро-монгольський брюнет. – Ти пам’ятаєш, ми вже зустрічалися?

– Ой, так! – несподівано згадала Марійка й мимоволі схопилася за шию, злякавшись, що в процесі бурхливих пригод могла втратити чужу коштовну річ.

Але її долоня відразу ж відшукала під тканиною сорочки мережану ланцюг-змію.

– Слава Богу! – зраділа вона. – Ви забули тоді ланцюжок і книжку. Книжка у мене вдома в рюкзаку. А ланцюжок… – Її пальці поспішно полізли в петельку застебнутої на всі ґудзики сорочки. Але брюнет ласкаво накрив її квапливу руку своєю.