Меч і хрест
Шрифт:
– А чому, власне, ви так упевнені? – процідила вона, через силу маскуючи гнів.
– Тому, голубонько моя, Катерино Михайлівно, – відповів директор глухо, – що я знаю вас уже три роки. Досить добре, щоб зрозуміти: ви неймовірно зайнята людина і ніколи не зубритимете напам’ять шістсот сторінок малозрозумілого тексту тільки для того, щоб посміятися з такого старого, як я!
– Це не відповідь, – спокійно зауважила Катерина.
– Що ж, я дам відповідь, – стомлено погодився він. – В описі цієї книги у професора Чуба значиться, що істинна Києвиця прочитає її без зусиль, навіть якщо за волею долі вона народиться в
– А що таке Києвиця? – відреагувала нарешті на незнайоме слово Катя.
– Києвиця, – ввічливо пояснив директор, – походить від слова «Київ» і означає – відьма. Я можу показати вам у словнику Даля.
– Не треба, – медоточиво сказала Дображанська. – Я вам вірю.
Згусток маячного жару під Катиним чолом ставав дедалі тяжчим і гіршим. І в неї з’явилося безглузде почуття, ніби саме голова й заважає їй думати.
Але вона не здавалася. Ні!
Усе було сплановано ретельно і заздалегідь! Вони підкупили її секретарку або заступника й були детально обізнані з проблемами конкуруючого супермаркету. Її підкуплений шофер спеціально проїхав косметичний салон. (А підкуплений булижник, – іронічно засперечався з Катею її здоровий глузд, – спеціально кинувся їй під ноги, щоб, спіткнувшись, вона уткнулася носом в обіцянку навести причину на заклятих ворогів!) Але Катя тільки рішуче хитнула головою. Можливо, «Центръ Старокiевскаго колдовства» був лише одним зі шматочків сиру в численних мишоловках, розставлених на її шляху, і, якби не звернула вона туди, завтра отримала б цю книгу поштою у вигляді спадку від покійної бабусі…
А потім, як Вони і прорахували, подалася б усе до того ж Арнольдовича, який мав вивести її на наступного «гравця».
«Вони що ж, за дурку мене тримають?!» – невимовно образилася Катерина.
Але Катя дуркою не була – і тому не закричала, не затупала ногами і не закликала у свідки продавців. Невідомий К. Д. напевно чекав од неї саме цієї реакції. Але вона його розчарувала. І, люб’язно погодившись із підкупленим директором, що її бабуся – відьма, а книжковий текст здатний мімікрувати на очах, залежно від того, чи відчуває він до тих, що читають, родинні почуття, безпристрасно прийняла пропозицію («враховуючи вашу потребу в грошах») зупинитися на тимчасовому компромісному варіанті. І організувати їй зустріч із якимсь громадянином світу, що мешкає в граді Києві та якого може зацікавити можливість переписати текст її книги за п’ятдесят (!!!) тисяч доларів.
Ні, не за дурку, – вони тримають її за дурку з дурок!
Прикрості, як завжди, липнули одна до одної – по дорозі з центру новеньке «вольво» Каті раптом голосно чхнуло і затихло. І поки вона намагалася перегризти шию шоферові Гені, звинувативши того в безладному ставленні до вісімдесятитисячної машини, ловила таксі та стирчала в непролазній пробці, розторопний Арнольдович устиг подзвонити їй на мобільний і бадьоро повідомити, що іноземець згоден і готовий прийти хоч зараз.
– А гроші він готівкою платитиме? – поцікавилася Катя, стримуючи сатиричний смішок.
– Можу сказати одне, – серйозно запевнив її директор, – ви отримаєте їх неодмінно. Добродії, подібні до нього, що набили руку на пактах із дияволом, ніколи не порушують цих кровних зобов’язань… Тим більше,
– Біс із нею, з моєю бабусею! – вилаялася Катерина. – За півгодини чекаю вас у себе.
«Зараз циркача мені притягне. І той у мене на очах перетворить бакси на череп’я», – криво посміхнулася вона.
Усі їхні дива були шиті білими нитками й розраховані винятково на дебілів. Але масштаби цієї гри лякали її чимдалі більше. Вона не розуміла, чого Вони домагаються. Навіщо зводять її з розуму?
Але було б значно гірше, коли б відповідь таїлася в самому запитанні, і якийсь К. Д. вирішив послідовно довести її до безумства.
Якийсь закоханий або, що набагато гірше, той, що ненавидить її до похітливості!
Хтось, кого звела з розуму вона, або, що іще гірше, справді божевільний!
– Ганно, – наказала Катя, діставшись свого столу на Андріївськім узвозі. – Запросіть мого заступника. І самі зайдіть сюди на хвилинку. Ні, стривайте… Усе скасовується.
Вона не мала наміру ризикувати!
Минувши свою скуплену оптом (?) приймальню, начальниця зайшла в ліфт, задумливо погладила кнопки і, натиснувши одну з них, поїхала на найбожевільніший поверх, тимчасово окупований прес-центром відомого музичного фестивалю.
Там Катя оцінююче понишпорила очима в клоаці шоу-бізнесу й вивудила із загального сміття та хаосу малолітню жуйну дівулю з червоним рюкзаком за плечима.
– Можна вас на хвилину? – звернулася до неї Дображанська.
Дівуля засмикано кивнула і відійшла вбік.
– Ви журналістка? – На грудях дівулі висів запаяний у пластик «бедж».
– Так, а що? – відповіла та, прожовуючи слова разом із жуйкою.
– Ви тут працюєте?
– Ні, за акредитацією зайшла. А що?
– Хочете заробити сто доларів?
– Як? – понуро спитала журналістка. – Про кого писати?
– Ні-ні, – майже лагідно пояснила їй Катя. – Мені треба, щоб ви піднялися до мене в кабінет і висловили свою неупереджену думку про одну річ. А то мої співробітники… – Вона зневажливо махнула рукою, супроводжуючи цей жест відповідним скептичним висловом. – Мені важливо знати свіжий погляд зовсім сторонньої людини. Мій офіс тут, на кілька поверхів вище.
– І все? – вдоволено заусміхалася дівуля.
– Усе.
Вони не зволікаючи піднялися вгору. Причому малолітка уперто терзала зубами свою гумку і з цікавістю поглядала на Дображанську – було видно, що запропонована нею місія здалася журналістці принадною.
Дівчина зарозуміло подивилася на секретарку, що не удостоїлася начальницької довіри, і, опинившись в кабінеті, набрала підкреслено серйозного вигляду.
– Ідіть сюди, – покликала її Катя до столу, на якому лежала «практично безцінна» підробка. – Ви можете прочитати, що тут написано?
Дівиця старанно вгледілась і здивовано наморщила лоба.
– Ні, – відповіла вона ввічливо. – Тут по-старому.
– А ви спробуйте, – знервовано попросила її Катерина. – Це ж російська мова… Вірно?
Журналістка здивовано смикнула підборіддям, діловито сплюнула жуйку в кулак і спробувала чесно відпрацювати обіцяну сотню.
– «Он іже, відевші гібєль єя от дємона плакохуся зєло», – з натугою прозатиналася вона і запитально подивилася на Катю. – Ще?
Замість відповіді та простягнула їй красивий хрусткий папірець і мовчки вказала на двері затиснутою в руці сумкою.