Кобзар 2000. Soft

Капранови Брати

Дівчина щось прошепотіла самими губами, і я нахилився над її обличчям.

–  Що?

–  Дитина…

Господи. Яка дитина! Тут вже, здається, про дитину й не йшлося.

–  Нічого, щось вигадаємо. І чого свого часу я не пішов у медичний?

Я згадував все, що колись у школі розповідали про першу допомогу. Що там при внутрішніх кровотечах? Холод. Спокій. Доставити у лікарню. Зараз я міг забезпечити тільки спокій.

Я уявив, як біжу до шосе, ловлю там машину, як ми повертаємося сюди, а Олеся лежить під

деревом. Це займе не менше години - двох, а за цей час вона може вже сто разів вмерти від втрати крові…

Я губами торкнувся дівочого чола. Воно було холодне і рясно вкрите крапельками поту.

–  А що коли це позаматкова вагітність?
– вона відкрила очі.
– Тоді в мене ніколи не буде дітей.

Не дай Боже! Якщо це позаматкова вагітність, я її до лікарні вже точно не довезу.

Я згадав малюнок у підручнику: ноші з двох жердин та вивернутої шинелі. Але ноші можна нести тільки вдвох. А одному як? Нести ззаду на спині? Навряд чи при кровотечі це можливо. Перед собою? Це тільки у фільмах класно виглядає, а реально максимум, на що мене вистачить, це десять хвилин. Тягнути по землі?

Зрозумілим було одне. Треба нести Олесю до шосе. Зав’язати з джинсів таку собі петлю, перекинути через плече і вперед. Скільки це займе часу? Години дві, точно. Але це шанс. Може, по дорозі когось зустрінемо.

А може, зв’язати з дерева якийсь пліт і на той берег? Я кинув оком навкруги. Це не джунглі. Тут нема ліан, щоби зв’язати дерева, до того ж у мене нема сокири, щоби їх зрубати. І потім, поки ми перепливемо, течія знесе нас аж до Канева.

Я знову схилився над коханою.

–  Зараз, я вигадаю якусь лямку і понесу тебе до дороги.

Олеся не реагувала, і я перелякано торкнувся її руки. Ні, це здалося, просто вона квола від втрати крові.

Простирадло було надто хлипким і навряд чи витримало б довгу подорож. Я зав’язав штанини джинсів вузлом. Вийшло дуже маленьке кільце, яке могло висіти тільки на шиї, і дівчина туди вже навряд чи пролізла б. Я витяг з штанів паска і прив’язав його до штанин. Тепер було схоже, що може щось вийти.

Я вмовляв себе не квапитись, бо чим ретельніше я підготуюся, тим менше потребуватиму відпочинку в дорозі. Але вузли не в’язалися, пасок ковзав, а руки трусилися, як у лихоманці.

Так, тепер вниз підкласти простирадло, щоб м’якше було. Здається, все правильно.

Я підійшов до Олесі. Вона так само лежала з закритими очима. Я став на коліна і почав просовувати дівочі ноги у цю саморобну лямку.

–  Зараз, зараз все буде добре.

Боже, скільки крові натекло. Компрес з футболки був геть червоний. Я сукнею зв’язав Олесі руки і обвив цим живим зашморгом свою шию. Тепер вона триматиметься за мене міцно.

–  Так треба, - прошепотів я заспокійливо.
– Щоби дорогою не впасти. Нам далеко іти. Потерпи.

Я не знав, що треба казати в таких випадках, але вона, здається,

мене й не чула.

Здається, все владнано. З собою брати нічого не треба. Я ще раз перевірив лямки на міцність. Ну, з Богом.

Повільно, щоб зайве не трусити хвору, я звівся на рівні. Лямка важко давила плечі. Але головного я досяг - руки були майже вільними, а це означало, що так я можу іти досить довго. Дівчина висіла на моїх плечах нерухомо. Я ще раз роздивився навкруги, чи бува не забувся про щось, і раптом завмер, як стояв, посеред галявини.

У затоку, ледь не чіпляючи електричні дроти високими щоглами, входила біла яхта.

Боже мій! Таке буває тільки у кіно.

Кілька секунд я просто не міг рушити з місця. А потім, як був з дівчиною на плечах, побіг до води, вимахуючи вільною рукою.

Я боявся одного. Боявся, що нас не помітять. Або що яхта примарилася мені, доведеному до відчаю. Але вона була реальною, і дрібні дніпровські хвилі плюскотіли об білі борти. Згори, біля самого носа синіла хвацька назва “Перебендя”, і спрямований цей ніс був просто до нас.

Здається, яхти не можуть підходити до берега впритул, і я рушив назустріч, прямо у воду, намагаючись тримати Олесю якнайвище. Поступово прокинувся у мене й дар мови.

–  Допоможіть нам. У мене хвора. Нам потрібна допомога!
– я не знав, як це правильно сказати, але яхта уповільнила хід і стала розвертатися боком.
– Нам терміново потрібно до лікарні!

Вода сягала вже грудей, а я все не міг роздивитися, чи є хтось на палубі. Не було також певності, чи бачить нас команда, тому я загорлав як несамовитий:

–  Обережно! Люди за бортом! Допоможіть нам! І в той самий момент яхта неначе зупинилась на місці, і назустріч мені простяглася пара твердих мозолястих чоловічих рук.

Капітан був кремезний, засмаглий, з вигорілим волоссям і сивиною в бороді. Він прийняв Олесю на руки, як малу дитину, а потім і мені допоміг залізти на борт, одночасно примудряючись врівноважувати легку посудину, щоб вона не перехилилася під вагою мого вгодованого тіла. Це був справжній морський, а точніш, річковий вовк.

Ковзаючи мокрими ногами, я вибрався на палубу. Олесі вже там не було. За мить з невеличкого люка каюти визирнула молода приязна дівчина, і капітан сунув до моїх рук металевий важіль керма.

–  Тримай так.
– Він пірнув до каюти слідом за дівчиною, і звідти чулося, як вони вовтузились, певно, влаштовуючи хвору.

Яхта була невеликою. Навіть зовсім маленькою - максимум на трьох. Я сяк-так примостився у квадратній ямі розміром метр на півтора і сантиметрів сімдесят завглибшки. До каюти вів хід, здається, ще менший за розміром. А на палубі можна було встояти хіба тримаючись за щоглу, тому що сама вона більше нагадувала невеличкий і кривенький столик у кав’ярні.