Кобзар 2000. Soft
Шрифт:
Тетяна клацнула замком і привалилася спиною до дверей. Я для перевірки смикнув за ручку, впевнюючись, що ми в безпеці, і привалився поруч. Деякий час ми просто відсапувались.
– Що це було?
– спитав я врешті, не сподіваючись на відповідь, а скоріше висловлюючи емоцію.
– Земецький, - впевнено відповіла Тетяна.
Я через силу посміхнувся.
– А собака? І де воно кульгає, я щось не побачив?
– Не придурюйся. Я ж тобі все пояснювала. Він може бути собакою, а може отаким клубком, а може іще чимось. Він багато чого може.
Це
За кілька хвилин ми трошки отямились. Принаймні настільки, що я відчув гострий біль у нозі.
– Що будемо робити?
– знову спитав я Тетяну, хоча вона навряд чи це знала.
Та й що можна було робити в подібній ситуації? Хіба що дожидати ранку, бо в нашому, а особливо моєму фізичному стані нової гонки просто не витримати.
– Будемо шукати вахтера, - вирішив я врешті.
– Він, мабуть, спить десь там.
Широкий коридор освітлювала одна-єдина напівдохла лампочка в кутку, і я покульгав на її закличне світло, немов метелик з перебитим крилом.
У звичному закапелку за сходами вахтера не знайшлося, і взагалі ніде на першому поверсі живої душі не було. Я навіть стиха гукнув, сам лякаючись власного голосу, але у відповідь - нічичирк. Тетяна зазирнула у гардероб, але з тим самим результатом.
– Де він дівся?
Звичайно, зараз будь-яка жива душа, навіть наш напівдебільний вахтер був би за щастя.
– Може, десь нагорі, обхід робить?
– припустила Тетяна, підходячи до мене. Вона уважно подивилася на мою хвору ногу.
– Болить?
– А ти як гадаєш?
– Сядь, - Тетяна всадовила мене на бар’єр і заходилась закочувати штанину. Я тільки здавлено поскімлював.
Коліно розпухло і виглядало жахливо. Навіть у тьмяному світлі одинокої лампочки було видно безліч синців і подряпин, що я їх зібрав на сходах. Так, мені добряче перепало від нього. Зачекайте, від кого? Тетянина версія, чесно кажучи, не вкладалася в голові.
– Холодне б щось прикласти, - дбайливо похитала головою Тетяна, але я обірвав це побивання і рішуче зістрибнув на підлогу. Зістрибнув, чесно кажучи, невдало і мало не заскавчав з болю.
– Підемо нагору?
– запропонував я, все-таки поборовши себе.
Тетяна заглибилась у якісь міркування, а тому трималася пасивної позиції.
– Та ну, краще тут пересидимо.
– Ходімо, - натиснув я. Чесно кажучи, не люблю трапляти в двозначні ситуації, а в тому, що вахтер, заставши нас у приміщенні, яке знаходиться під його охороною, неправильно це витлумачить, сумніватися не доводилось.
Я закульгав у напрямку сходів, Тетяна приєдналася до мене, і дуже вчасно, бо без неї фактично на одній нозі я б ні за що не видряпався нагору.
Другий поверх теж освітлювався досить ощадливо, і серед сірих проваль дверей вахтера теж не було видно. Але я твердо вирішив його знайти і посунув вузьким коридором вперед, сподіваючись, що, може, якась з аудиторій виявиться відчиненою, а за
– Миколо!
– раптом відчайдушно закричала Тетяна, і я відчув, як мене щось вдарило по ногах.
Це було настільки несподівано й боляче, що я знову не втримав рівноваги, махнув руками, намагаючись схопитися за щось, і влучив просто у скляні двері найближчої лабораторії. В пітьмі гучно брязкнуло скло, моя рука відчула гостроту скалок, але я приземлився тільки на коліно. Щоправда, це було забите коліно. У пітьмі я побачив, як від нас у дальній кінець коридору покотилося щось велике… Господи, та це був він, той самий клубок.
Від болю і розгубленості я застогнав.
Тетяна, яка встигла відскочити, а тому не постраждала, підхопила мене під пахви, допомагаючи звестися на рівні. Я розгублено озирнувся і побачив, що моя права рука геть залита кров’ю, а у засклених дверях лабораторії зяє дірка, і на ній теж плямами моя кров, і на підлогу крапає…
А клубок тим часом заскочив за ріг, розвертаючись, певно, до нового нападу. “І де він взявся?” - майнуло у мене в голові, але нічого більш істотного я вигадати не зміг. Тетяна одною рукою підтримувала мене за плече, а другою копирсалася десь у темному проваллі.
– Клац!
– раптом пролунало у коридорній тиші.
Від несподіванки я здригнувся. І в цей мент клубок вилетів з-за рогу і покотився просто на нас вузьким коридором, на очах набираючи швидкість.
Чесно кажучи, я розгубився. Я навіть не готувався його зустріти, боронитися чи щось подібне, а просто дивився на нього, немов загіпнотизований, немов кролик на удава. Щось зарипіло поруч зі мною, і тут Тетяна щосили смикнула мене за руку. Я не встиг второпати, що робиться, рефлекторно ступив крок у провалля, намагаючись не втратити рівновагу, і раптом відчув, що двері десь поділися, спробував підтягти хвору ногу і мішком впав через поріг у відчинену лабораторію.
Клубок пролетів поруч, не зачепивши мене, а в наступну мить Тетяна вже закрила двері і клацнула замком. Хисткі фанерні стулки сховали нас від небезпеки, а точніше, остаточно загнали в кут.
Я сидів на підлозі, намагаючись отямитись. Тетяна діяла рішуче і швидко, немов розуміла, що відбувається. Вона вхопила за боки найближчу парту і привалила нею двері, слідом поставила стілець, потім другу парту, наче першої не вистачило б. Десь на другій хвилині спостерігання я зрозумів, що заважаю на проході, тому підібгав ноги під себе. Але це все, на що мене вистачило.
Тетяна, здається, перетягала під двері всі меблі, що були в приміщенні, і тільки тоді трохи заспокоїлась.
Я роззирнувся навкруги, намагаючись зрозуміти, де ми знаходимось, і тут помітив у кутку темний задертий догори ніс локатора.
Господи, оце так фокус! Це була лабораторія кафедри радіотехнічних систем, та сама, де в кутку, замріяно дивлячись у далечінь, стовбичив СОН-6, та сама, де все почалося.
Тетяна підійшла до мене і сіла поруч навпочіпки.
– Ти як?
– спитала вона турботливо.