Кобзар 2000. Soft
Шрифт:
– Ви нічого не знаєте, - констатував він очевидну істину.
– До лабораторних занять треба готуватись. Отож ідіть та готуйтеся.
Він постукав милицею по своїй загіпсованій нозі, немовби на аукціоні, коли проголошують кінець торгівлі.
Тетяна вилетіла в коридор з явним полегшенням, а я лишився, збираючи зошити. Чесно кажучи, ми були готові не краще за попередні рази, але сама манера ставити питання, переривати відповідь, збивати з думки - все свідчило про упереджене ставлення. Цікаво, чим ми йому не сподобались?
Не знаю, що це мене спонукало,
– Митьку, чуєш, поміряй, будь ласка, у локатора діаграму по всьому колу. Я тебе прошу.
– Ти що, старий, здурів?
– Ну, я тебе прошу. Поміряєш?
– Навіщо воно тобі?
– Тобі важко? Ні? От і поміряй.
Він знизав плечима, але погодився.
Якщо б ви мене спитали, навіщо мені здалася ця діаграма, я все одно не зміг би пояснити. Мабуть, десь глибоко в душі я сподівався отримати той самий результат, що в нашому досліді, переконатися, що це підколки професора Земецького, та розвіяти ті непевні побоювання, що з Тетяниної подачі заволоділи-таки моєю непохитною душею.
Але розвіяти їх не вдалося. На діаграмі, що я її ввечері отримав від Митьки, СОН поводився так, як і належить локатору - в задній півсфері давав маленькі пелюсточки, що нагадували ромашку, але ніяк не профіль людини. Для перевірки я видобув з теки наші дані, побудував обидва графіки поруч і замислився. Так, на нашому графіку явно проглядав профіль, от довгий тонкий ніс, провалина очей, губи. А тут… ну нічого спільного.
– Що це ти робиш?
Я підвів голову. Тетяна, як і змовлялися вдень, зайшла забрати мене на гулянку, і от тепер стояла за спиною та вивчала мою творчість на картатому аркушику міліметрівки.
– Ой!
– раптом схопилася вона за обличчя.
– Так це ж Земецький!
– Де?
– здивувався я.
– Осьо, у тебе намальований, - її пальчик вказав на нашу діаграму. І тут я теж помітив. Так, цей малюнок нагадував професора, як нагадує профіль, що його ріжуть з чорного паперу художники на вулицях. Тонке обличчя, навислі брови, довгий ніс з невеличким горбочком… Чорт забирай, це було не просто неможливо - це було занадто.
Тетяна вхопила мене за руку.
– Миколо, я боюся!
– зашепотіла вона.
– Не бійся!
– впевнено сказав я, але й самому стало зле.
Рішучим рухом я зібгав аркушик, і професорів профіль зморщився, як кулька, що з неї випускають повітря. Другою рукою я посадив Тетяну собі на коліна та обійняв за стан.
– Що це, Миколо?
– Не знаю, але все це фігня.
Якби-то воно було так.
Професорові зняли гіпс за три тижні, на диво швидко, як на такий поважний вік, і він почав ходити з паличкою, накульгуючи. А наступного дня Юлька, відмінниця з п’ятої групи, попала під машину. Цю звістку приніс на хвості Юльчин колега і, чесно сказати, мене вона просто приголомшила, немовби й до мене мала якесь відношення. Я відчув, як щось холодне і незрозуміле підступає до серця. А Тетяна, та просто влаштувала істерику. Тонка душа, що поробиш.
– Це
– твердила Тетяна.
– Хто?
– Професор! Миколо, я знаю, що кажу.
З переказів Юльчиного колеги виходила така історія. Дівчина пізно ввечері йшла собі додому, бо вона міська і живе не в гуртожитку. Коли біля самого проспекту на неї раптом налетів величезний собака. Собака був білий і, як казали, кульгав на задню ногу. Юлька кричала і відбивалася як могла, але на вулиці нікого не було, а собака не вгавав, поки не кинувся їй на груди і не штовхнув на дорогу, просто під колеса автобуса. Куди собака дівся потім, ніхто не помітив, а сама Юлька тільки якимось дивом не загинула. Її вдарило бампером та відкинуло на м’яку клумбу, тому справа скінчилася тільки струсом мозку та переламаною ключицею.
Чесно скажу, я людина не з боязких, але мене просто почало тіпати, коли почув цю оповідь.
Що ж це діється, га?.. Так, стоп, не панікувати. Величезним зусиллям я все-таки опанував себе. Давайте спокійно розміркуємо. Хто все це бачив? Ніхто. Нікого ж не було на вулиці. А у самої Юльки струс мозку, вона розкаже. Вона і здорова була трохи схиблена на навчанні, а тепер… Цього ж насправді ніхто не бачив!
– Миколо, нам треба щось робити!
– Тетяна тримала мене за руку.
Я спробував посміхнутися:
– Чому саме нам?
Вона подивилася на мене, як на божевільного.
– Ти нічого не зрозумів?
– А що таке?
– Бовдур! Юлька була з нами, коли ми зламали ту голку.
– Яку голку?
– Ну, там, біля локатора.
– І що?
– Як це що? Юлька лежить в лікарні зі струсом мозку. Ти теж хочеш?
Кожна її фраза, немов снайперська куля, влучала у темні підозри, що юрмилися десь глибоко в душі, але я не збирався здаватись:
– Слухай, що ти верзеш?
Тетяна хрипко засміялася. Вона дивилася на мене зверхньо, немов на малу дитину, а я від цього сміху вмить розгубився і навіть не міг поставити її на місце.
– Так, пояснюю один раз, - менторським тоном повела Тетяна.
– Ми зламали голку. Земецький зразу ж зламав ногу. Тепер собака кульгає на задню лапу, а Юльку завдяки йому збила машина, - вона значуще підвела вгору пальця.
– Тобі вистачить, чи ще раз намалювати той профіль, що ми наміряли на лабі?
Від подібної дедукції я аж очі витріщив. Треба ж було все так вибудувати!
– І до чого ти це?
– спитав я ошелешено.
– Господи!
– обурилася Тетяна.
– Кожна дитина знає, що відьма може перекидатися голкою, собакою, ниткою…
– Відьма?
– Ну, відьма, відьмак, все одно. Я ж тобі казала, у нас в селі пасічник, так бабуся казала, він теж, коли його хто зачепить, перекидався собакою, а коли свинею…
Ну-ну! Оце так її занесло. Правду кажуть, що найбільше лякає незрозумілість. От і я, коли спочатку зафіксував, а потім повторив слово “відьма”, одразу відчув, що все стає на свої місця. В голові вмить пояснішало, і душа прийшла до ладу, лишивши неприємний осад від Юльчиної пригоди на самому дні. Господи, яка ж це все фігня!