Кобзар 2000. Soft

Капранови Брати

За журналістською звичкою я відрекомендувалася повністю:

–  Шпільова Людмила.

Неординарне прізвище, яким нагородив мене батько, завдавало багато клопоту в дитинстві, і в університеті я була Шпилькою, тому вже давно не дивувалася іронічній реакції співрозмовників, але те, що продемонстрував сивий, було занадто. Він спочатку витріщив очі, а потім відкинувся назад і щиро зареготав.

–  Чого ви смієтесь?
– Образилась я.

–  Ой, пробачте, - він так щиро реготав, що аж сльози виступили на очах. І врешті я теж

не змогла стриматись і посміхнулася у відповідь.

–  Ви, будь ласка, не подумайте, що це я з вас, просто ситуація така… ви й самі не уявляєте.

Поки він одсміювався, я вирішила зробити філософське зауваження:

–  Німці кажуть, що мати прізвище Мюллер все одно що не мати ніякого. А для журналіста краще бути Шпільовою, чим Кравченко чи, скажімо, Петренко.

–  А ви журналіст?
– зацікавився сусіда, оста-точно відсапавшись.

–  Так, у мене друга найдавніша професія, хоч це і здається вам смішним.

–  Ну що ви, ні в якому разі!
– Замахав він руками у відповідь.
– Просто шпільовим на-зивають гравця, інакше кажучи, шулера. Це від німецького “шпіль”, тобто гра. А тут якраз гра і відбувалася, і ці, як ви висловились, “двоє”, - при цих словах старий досить дотепно спародіював мій гребливий рух у бік сусідньої полиці, - так ці двоє і є шпі-льові.

–  А лисий?
– поцікавилась я.

–  Лисий якраз ні. Він не шпільовий. Тепер ви розумієте, чому я так сміявся?

–  Тепер розумію, - я і сама мимоволі посміхнулася, згадуючи сусідів.
– А що ви їм сказали?

–  Я сказав?
– дядько грайливо посміхнувся. “Ну от, - подумала я.
– Зараз почне залицятися. Тільки цього не вистачало”.

Певно, моє обличчя було досить виразним, тому що грайлива посмішка зразу зникла. Хоча очі продовжували веселитися.

–  Я дав їм зрозуміти, що бачу, як вони підтасовують карти.

–  Підтасовують… - Я зосередилась, намагаючись пригадати.
– Коли це вони підтасовували?

Сусіда лагідно похитав головою:

–  Ви не могли цього помітити. Є такий зіхер, називається “чос”. Він має дуже характерний звук. Я зайшов до купе і сказав, що чую чос.

–  А ви самі хто?
– прямо і грубо видала я, напевне від розгубленості.

–  Федір Іванович. Пенсіонер. З учорашнього дня.

–  А до вчорашнього дня?

–  А ви в газеті не напишете?
– оченята його знов грайливо звузилися.

–  Ні, я по культурі спеціалізуюсь.

–  А… по культурі.
– Він замислився невідомо над чим.
– Хоча… якщо захочете, пишіть. Все одно з учорашнього дня я в зав’язці. Ну так от. Позавчора і багато років до того я був професійним гравцем, який живе з того, що виграє в азартні ігри. Інакше кажучи, шпільовим.

–  Тобто ви разом з цими?
– розгубилась я.

–  Ну що ви. Як ви могли подумати? З такими, як ці, жоден пристойний гравець працювати не буде. Це дешеві гонщики, а мій рівень був зовсім іншим. Я працював всерйоз. Мене весь шпільовий

світ знає. Ідіть, спитайте, хто такий Шаляпін.

–  Шаляпін?

–  Це моє прізвисько.

–  Чекайте, чекайте… - і тут до мене справді почав доходити весь гумор ситуації.

Тобто цей Шаляпін насправді виявився шпільовим, і ті двоє, і я… Я щиро зареготала, так само, як щойно реготав сусіда. Це ж здохнути можна! Виходить, що в купе усі, крім лисого, були шпільовими.

Сусіда, що назвався Федором Івановичем, терпляче чекав, поки мине мій напад веселощів. Він взагалі дуже змінився за останні кілька хвилин. У погляді з’явився метал, спина випрямилась і чоло прорізали глибокі зморшки. Сусіда явно про щось думав.

–  А знаєте, - почав він, щойно я змогла щось чути.
– В принципі, я не буду заперечувати, якщо ви про мене напишете. Я навіть буду вам вдячний. Все одно, як я вже казав, з учорашнього дня в зав’язці.

–  Чому?
– закинула я, приводячи обличчя до ладу після довгого сміху.
– Перекувалися?

–  Ага! Оце б ви перекувалися і кинули писати… Катка, серце моє, це фах, і ми можемо ще посперечатися, яка з наших професій давніша. А, до речі, також, хто з нас більш моральний, шпільові чи журналісти.

–  Я займаюся культурою!

Терпіти не можу, коли наїжджають на наш фах, хоча, щиро кажучи, є за що.

–  Я теж свого часу займався культурою, - несподівано хихотнув мій сусіда.
– Цілих два роки бомбив фраєрів з філармонії. Тоді і став Шаляпіним.

–  Ну добре, - я примирливо пересіла обличчям до столика.
– Мінералку будете?

Федір Іванович завбачливо взяв з моїх рук пляшку, відкоркував, налив півсклянки і посунув воду до мене.

–  Дякую, - сказала я, надпиваючи.
– А цікаво, чому ви зупинили ваших колег? Це ж виходить не зовсім етично. Вони… так би мовити… при виконанні службових обов’язків.

Сусіда несхвально похитав головою, він знову став абсолютно серйозним:

–  Дуже груба робота. Псують мистецтво. Якщо навіть ви помітили, що вони разом. Потім чос - це шанс для громадських туалетів.

–  Ви сказали “шанс”? Це що, шулерський прийом?

–  Шанс - це спосіб створення переваги у грі. Це те, що примушує богиню статистики повернутися обличчям до вас і дупою до лоха.

–  А лох, я так розумію, це той, кого шулер обманює.

–  Лох, він же фраєр, він же фуцин, він же сазан, він же пасажир…

–  Пасажир, - посміхнулася я. Все це було дуже цікаво, навіть враховуючи той факт, що я дійсно спеціалізуюсь на культурі.

–  Пасажир, - підтвердив Федір Іванович.
– Це той, хто сам себе обманює. Він сідає грати з професіоналами на гроші, хоч сам не має відповідної кваліфікації. Дилетант. От ви зараз бачили, що лохом був цей лисий з верхньої полиці. А якби за стіл сів я, лохами були б оті двоє сявок.
– Здається, він навіть пишався цим фактом.

–  Як вони вам не сподобались!