Кобзар 2000. Soft
Шрифт:
– Ось він!
– виголосила Тетяна, простягаючи мені пучки.
– Хто?
– я все намагався роздивитися там щось, але, крім чорної нитки, обкрученої навколо пальця, нічого не побачив.
– Як хто? Земецький!
– впевнено сказала Тетяна та переможно потрусила рукою. Нитка, немов жива, сповзла з пальця та зателіпалася у повітрі.
Я ошелешено дивився на неї та на нитку, що звивалася, наче змія. Ні, це і справді була нитка, звичайна нитка, чорна та досить довга, а теліпалась вона він руху повітря.
– Не віриш?
– посміхнулася Тетяна.
– А подивись-но на амперметр.
Я слухняно
– Нас теж чомусь навчили!
– гордовито виголосила Тетяна, а потім замислилась.
– Що з ним зробити?.. Ага!
Вона уважно придивилася до локатора, а потім вільною рукою вимкнула його. Зелена антена завмерла на місці, звук двигуна завмер, а стрілка амперметра впала на нуль. Тетяна нахилилася вперед, до антени, потім впіймала кінчик нитки двома пальцями і одним рухом просунула його у отвір на краю СОНа, того самого, що був просвердлений для зменшення ваги і завдавав стільки прикрощів бідолашним студентам. Впіймавши нитку з того боку, Тетяна миттєвим рухом зав’язала її на один, а потім для певності на другий вузол. Губи її при цьому ворушилися, немов примовляючи щось.
– Отак-от, - відхилилась вона, задоволено оглядаючи зроблене.
– Сиди тепер тут.
А потім обернулася до мене.
– Миколо, божечки, ти порізався? У тебе ж кров!
Додому тоді ми дісталися без пригод.
Професор Земецький відтоді більш не читав у нас лекції і на лабораторних не з’являвся. Про нього переповідали якусь дивну історію. Буцімто він підробляв потроху нічним вахтером, і якраз тієї ночі лишився у зміну. Знічев’я забрів до лабораторії та в темряві перекинув на себе антену. Ще й не просто перекинув, а заплутався в ній так, що довелося зваркою вирізати. При цьому поламав собі все, що можна поламати, та після лікарні вирішив до інституту не повертатись, а піти на давно заслужений відпочинок.
А ми з Тетяною склали іспит на слабеньку трієчку та на радощах вирішили побратися. Щоправда, я взяв з неї обіцянку не намагатися більше мною командувать, як тоді вночі, бо жінка в родині повинна знати своє місце.
А вона із задоволенням таку обіцянку дала.
Розділ 8 ПЕРЕБЕНДЯ
– Сонечко моє, я хочу тобі щось сказати.
– Олеся притулилася до мене своїм ніжним тілом і зашепотіла у самісіньке вухо.
– У нас буде маленький.
Я аж підстрибнув на місці. Прямо в моє обличчя святим поглядом мадонни дивилися сині-сині ясні очі.
– Коли?
Олеся засміялася щиро і дзвінко. Я повільно видихнув, полічив подумки до десяти і як міг по-батьківському пригорнув дівчину до себе. Вона навіть з обіймів продовжувала уважно спостерігати за виразом мого обличчя, і я ще раз полічив до десяти, а потім посміхнувся.
– Я тебе люблю. І поцілував її у скроню.
З неба світило яскраве літнє сонечко, над Дніпром кружля-ли чайки, довкола нас не було жодної живої душі і жодних ознак цивілізації. За винятком, зрозуміло, всюдисущих електричних дротів, що проходили прямо над затокою і низько
Олеся висунула носика з-під моїх рук і трошки ображено сказала:
– Я серйозно.
Я знов її поцілував.
– Це чудово. Ти будеш мамою, а я - батьком.
Під прицілом прекрасних очей я намагався поводитись якнайгідніше, хоча в голові коїлося чортзна-що.
Ми з Олесею були знайомі більше двох років, і от уже майже рік фактично жили родиною, говорячи юридичною мовою, вели спільне господарство. Та господарство - це одне, а тут - зовсім інше. Хоча від спільного господарства часто бувають діти. Це логічно і, чорт забирай, дуже логічно. Цікаво, який з мене буде батько? В голові дзвеніло, думки чіплялися одна за одну і не могли добігти кінця. Ні, я не панікував, просто в одну мить відчув, що з’явилося щось нове, більше за мене, і що я тепер якось не сам по собі, а при ньому, хоча насправді його ще не існує. Своєрідне відчуття, слово честі, хто пережив, той зрозуміє.
– І скільки йому… тобто, коли?..
– Хоч я і не зумів правильно сформулювати, Олеся проясні-шала.
– Три тижні. Навіть уже три з половиною.
– Ти у лікаря була?
– Ні. Тест робила.
– І як?
Дівчина підвела брови, я стукнув себе по лобі й розреготався.
– Пробач, я, мабуть, виглядаю ідіотом. От коли у нас буде п’ятий, я вже точно знатиму, як реагувати на таку звістку.
– Ти не виглядаєш ідіотом. Я тебе люблю.
Я відкинувся на простирадло, розстелене прямо на м’якій червневій траві, а Олеся зразу ж примостилася на моїх грудях. Вона була легенька, майже невагома.
– Олесю, а хто у нас буде, дівчинка чи хлопчик?
Дівчина задумливо накручувала на палець волосся з моїх зарослих грудей.
– Може бути навіть двоє. Бо в мене мати з двійні. У неї ще є брат.
– Олеся раптом щипнула мене за шкіру.
– Що, злякався двійні?
– А мені що? Тобі родити.
Коли там і справді двійня, як вона її носитиме, така маленька? Тут дай Боже одного.
– Юрку, а правда, хочеш двох?
– Я не знаю. Зараз я хочу тільки тебе. Але, здається, не можна.
– Чого це раптом?
– Ти що, дитина? Не можна. І треба обов’язково до лікаря сходити.
– Навіщо? Я ж не хвора.
Дивна вона жінка.
При всій тендітності Олеся геть не була схожа на наших міських дівчат з їхніми кволістю, хворобами та бажанням якнайшвидше сісти на шию якомусь чоловікові. Вона була цілком самостійною і навіть самодостатньою в повсякденному житті. І, певно, ця самостійність диктувала їй повну зневагу до лікарів.
Я звівся на лікті, зробивши суворе обличчя:
– Ти не хвора. Але ти вже не одна. І це треба розуміти. Давай поговоримо серйозно.
Олеся зітхнула і скотилася на простирадло. Я сів поруч.
– Ти ж знала, що вагітна, коли ми сюди збиралися? Знала? Тоді чому згодилася пертися світ за очі, де нема людей, де до найближчого шосе годину пішки? Ти ж зараз відповідаєш не тільки за себе, а, в першу чергу, за дитину. А раптом щось станеться! І потім, лежиш осьо на холодній землі, знизу тягне, ти можеш застудитися, це ж усе не жарти.
Олеся пирснула: