Кобзар 2000. Soft
Шрифт:
З каюти вибрався капітан і прийняв у мене кермо.
– Їй до лікарні треба.
– Бачив.
– Капітан взяв до рук якусь линву.
– Голову прибери.
– Що?
– не зрозумів я, і одразу за це поплатився. Здорова залізна штанга з усієї сили стусонула мені по шиї. Я рефлекторно присів і прикрив потилицю руками.
– Вперше?
– Що?
– спитав я вже не розгинаючись.
– Вперше на судні?
– Так.
– Можеш підводитись.
Яхта розвертала носа до виходу з затоки. Капітан поклав руку мені на плече.
– Зараз будемо іти
Поки яхта розверталася носом до виходу з бухти, з дверей каюти вилізла та сама дівчина, що тільки-но кликала капітана.
– Добридень, - чемно привіталась вона, і я почув, що їй ненабагато більше років, ніж моїй Олесі.
– Драстуйте.
Дівчина перехилилась через борт, щоби полос-кати у воді мою просяклу кров’ю футболку.
– Поворот, - скомандував капітан.
Товстелезна штанга знову просвистіла над самісінькою моєю головою. Пам’ятаючи результати першого знайомства з цією залізякою, я завбачливо відхилився, а яхта одразу помітно нахилилася на один борт.
– Дякую, - сказала дівчина, до якої вода стала значно ближчою, потім викрутила футболку і знову пірнула до маленьких дверцят каюти.
Яхта вже виходила в основне русло Дніпра. Не можна сказати, щоб йшла вона дуже швидко, і хоча це було значно краще, ніж нести дівчину пішки до траси, мені на місці не сиділося.
– Я піду подивлюся, як вона.
Капітан схилив голову, і я поліз до дверей каюти.
Двері, це було надто сильно сказано про невеличкий люк, який насправді нагадував лаз до льоху в батьків у селі. Я ледь проліз у низеньке приміщення з круглим віконцем у стелі. Попід стіни були примощені дві коротеньких канапи, між якими лишалося місце хіба що для третьої, але, здається, ще меншої.
Біля правого борту лежала Олеся, а над нею схилилася знайома вже дівчина з яхти. Проте, побачивши мене, вона одразу тактовно ковзнула на палубу. Я присів біля Олесі.
– Як ти?
Моя кохана відкрила очі.
– Не знаю.
Навколо її стегон була обкручена та ж сама мокра футболка, але під головою вже була примощена подушка, а ноги вкриті вовняним линялим коцом.
– Бачиш, я ж казав, що все буде добре. Тепер швидко дістанемося до міста.
Вона ворухнула губами, і я схилився нижче.
– Ти не кинеш мене? Якщо в мене там щось…
– Господи. Що ти говориш!
– Я поправив скуйовджене довге волосся.
– Тобі зараз зовсім про інше треба думати.
– Пообіцяй, що не кинеш.
– Не кину.
– Я поцілував Олесю у скроню.
– От побачиш, все буде добре.
У каюті було прохолодно, і я подумав, що це на краще. Бо при кровотечі потрібен холод.
– Я піду, спитаю в капітана, через скільки ми прибудемо.
На палубі капітан зі своєю супутницею копирсалися в речах. За хвилину дівчина видобула звідкись старенького махрового рушника і простягла його мені.
– Прополощіть. Бо він валявся невідомо скільки.
З цими словами вона знову зникла у каюті, а я нахилився через борт. Вода несподівано сильно шарпнула потерту матерію, і я зрозумів, що ідемо ми досить швидко. Перехилившись
Хвилин за п’ять дівчина визирнула з каюти.
– Все?
Я стенув плечима.
– Досить, - сказав капітан, і я слухняно витяг рушника.
– Скільки нам до міста?
Капітан замислився.
– Проти вітру… За годину будемо на Осокорках.
Поміркувавши, я вирішив, що дівчина значно краще за мене упорається з хворою, а моя чоловіча сила може й на палубі для чогось придатися. Хоча від хвилювання я фізично не міг всидіти на місці.
– Тримай.
Капітан, здається, зрозумів мій стан і передав кермо до моїх рук, а сам почав порпатись у линвах біля щогли, балансуючи на малюсінькій палубі. За кілька секунд потяглося догори та заляскало під вітром ще одне здоровезне три-кутне вітрило.
– Поворот.
– Скомандував капітан, переби-раючи керування до себе.
Я кинувся вниз і знову прикрив голову руками. Важка металева штанга перелетіла на другий борт. Ми різко прискорили хід.
– Як називається ця штука?
– Я показав на штабу, що періодично літала над моєю головою. Вона кріпилася до щогли і тримала пласке основне вітрило.
– Гік.
– А вона завжди так низько над палубою?
Капітан посміхнувся.
– Завжди.
– І додав.
– Поворот.
Тепер яхта нахилялася дуже сильно, трохи не зачерпуючи невисоким бортом воду. Вітрило, що його другим випустив капітан, на поворотах ляскало під вітром, і, здається, саме воно забезпечувало таку швидкість. Я потрошку звикав кидатися додолу за командою капітана.
– Ви з Києва?
– З яхт-клубу.
– А яхта називається “Перебендя”?
– Так. Поворот.
Я знов опинився внизу.
– А чому?
Капітан знизав плечима.
Не можна сказати, що він був мовчазним, але на його місці я поцікавився би нами, бодай із ввічливості. Здається, не кожного дня вони виконують функції швидкої допомоги.
– А де в Києві яхт-клуб?
– Наш біля Південного моста.
Він просто відповідав на мої запитання. Ясні світлі очі доброзичливо дивилися у світ і, здається, капітан не відчував жодної незручності від своєї мовчазності, моєї нервозної балакучості і тої незвичайної ситуації, в якій ми всі опинилися. А я не знав, як мені поводитись, бо в каюті стікала кров’ю моя кохана Олесечка, допомогти я їй не міг, і прискорити час теж навряд чи було можна.
Я знову зазирнув до каюти.
– Ну як вона?
Дівчина, що сиділа на канапі, підняла на мене вигорілі очі.
– Не знаю.
Вона була приємною на вигляд, хоча занадто помітна засмаглість та обвітреність робила дівочу красу трошки бляклою. Такими бувають туристки або альпіністки зі стажем.
– Ідіть на палубу. Ми тут самі.
Я зітхнув і вибрався нагору. Капітан сидів біля керма і зосереджено розглядав, як б’ється під вітром прив’язаний до тросу жмутик сріблястого ялинкового дощику.