Кобзар 2000. Soft
Шрифт:
Петрусь прийшов тільки на четвертий ранок. Він постукав у вікно, і Оксана підхопилася з ліжка. Серце її стріпонулося, як пташка. Хлопець був загорнутий у якусь ряднину і часто та глибоко кашляв.
Оксана завела його до кімнати, цілуючи та поливаючи сльозами, вклала в ліжко. На Петрусевих плечах червоніли глибокі подряпини, одна перетинала обличчя поперек.
У холодильнику стояла банка з гусячим салом, у шафі -малина та парацетамол. Вона ні про що не розпитувала, а він і не розповідав. Вона мастила подряпини самогонкою для дезинфекції, потім розтирала його салом,
– Ну що ж ти? Ну ти ж не винен. Ну так сталося. Я тебе все одно люблю. Все одно ти мій, і я тебе нікому не віддам.
Петрусь намагався щось сказати, але вона тільки приставляла пальця до його губів та хитала головою:
– Не треба. Я все знаю, - і пестила його жорстке волосся.
– Бідолашний мій Петрусик.
За вікном лютувала пізня осінь, дерева схилялися та шаруділи довгими вітами під напором холодного вітру. В лісі було холодно і незатишно, вогка земля, вкрита палим листям, не могла дати притулку нікому - ні людині, ні звірині.
Оксана весь тиждень провела біля хворого, і виходила таки його, тому до міста в неділю вони повернулися разом - якраз вчасно, щоби забрати у мами Христинку.
Повечеряли вони разом. Оксана зігріла велику каструлю молока, яке завбачливо купила зранку на фермі, і слідкувала, щоб діти пили його, поки тепле. Христинка розповідала про шкільні події і про те, як з бабою робила уроки. Петрусь уважно слухав, позираючи іноді на Оксану, немов зважуючись на щось. Подряпина на лобі вже зовсім загоїлась, і з-під струпів вилущувалась ніжно-рожева шкіра.
А пізно ввечері Оксана провела хлопця на автобус.
– Знаєш, - сказав він, коли вийшли з під’їзду.
– Я хочу тобі сказати…
Але вона затулила йому рота поцілунком.
– Я ще не готова до розмови, - сказала вона згодом, дивлячись просто в очі.
– Дай мені ще трошки часу, добре?
– Добре.
Він стояв біля автобусного вікна, прихилившись до поручів, і дивився на неї, поки автобус пшикнув дверима та зрушив з місця.
Оксана підняла комір і рушила додому холодною незатишною вулицею. Назустріч траплялися тільки хазяї з собаками, і Оксана почала придивлятися до них, немов шукаючи щось, а потім засміялася та стала пришіптувати собі під ніс, але що - ніхто не чув.
У неділю вона весь день зосереджено малювала, потім розраховувала на папірці, загинаючи пальці, і знову малювала. Потім видобула спиці, спробувала набрати кілька рядків, але розпустила, і почала спочатку. А в понеділок увечері відклала решту замовлень й почала плести нове. За нього, щоправда, ніхто не обіцяв грошей.
Вона плела з сірої товстої вовни щось чудернацьке - наче комбінезон з чотирма рукавами і блискавкою на спині. Вона розтягувала його, приміряючи до когось в уяві, і продовжувала плести далі. Петлі лягали щільно одна до одної, на грудях та біля манжетів вони утворювали вибагливий візерунок. За два тижні чудернацький виріб був готовий. Товста вовна добре захищала од вітру.
Так що коли раптом, гуляючи лісом під повним місяцем, ви побачите вовка у сірому комбінезоні з блискавкою на спині, не лякайтесь і не лякайте його. Він вас не зачепить.
Зовсім недалеко, в селі, на затишній дачі на нього чекає жінка. Вона прасує сорочку та час від часу визирає у вікно. На стільці поруч висять джинси й теплий светр, а у шафі про всяк випадок приготовані малина, гусяче сало та парацетамол.
Розділ 5 ВІДЬМА
Вона пливла, незважаючи навіть на сплутані руки. Ну що ж, так воно і повинно бути. В теорії.
Я підняв з берега величеньку каменюку і намірився. Перший кидок пройшов поруч з плечем, здійнявши цілу купу бризок. Другий влучив у груди з глухим звуком, наче вдарили оркестрові литаври. І тільки третій поцілив у голову. Запопадлива хвиля підняла її, щоб зручніше було цілитись. Під місячним світлом почала розпливатись темна пляма, ще темніша за нічний океан.
Я жбурляв та жбурляв, наче заведений, камені з глухим чваканням зустрічали плоть і тихо ковзали на дно. Пляма розпливлася завбільшки з ковдру, і тоді я вирішив, що досить - решту зроблять хвилі. Вони понесуть її на скелі, туди, де білі буруни вистрілюють залпами бризок. А тоді акули… Але тут, здається, немає акул. Дарма.
Я піднявся крутою стежкою до машини та ввімкнув радіо. В колонках радісно зацвірінькали іноземні голоси, потім заграла музика. Двигун загарчав в унісон, і я поїхав, спочатку повільно, а тоді все швидше й швидше, туди, де на мене чекала пляшка доброго вина та прохолодні від кондиційованого повітря простирадла, хрумкі на вигляд і оксамитові на доторк. Туди, де озонована блакитна вода басейну радісно зустріне моє гаряче тіло, а тоді дбайливо віддасть його до м’яких обіймів халата. Туди, де я живу.
Будильник затьохкав канаркою рівно о восьмій. Хоча тут, на острові, можна було нікуди не поспішати, я все одно суворо дотримувався режиму.
– Буенос діас!
– привітався до мене двійник у люстрі над раковиною та почав намилювати щоку. Свято гоління, мать його так. Під очима набрякли мішки - чи то від вечірніх пригод, чи від акліматизації, бо я ж тільки вчора прилетів. У голові вистрілило - дійсно, я ж тільки вчора прилетів, і в перший день одразу оце вляпався в халепу… Добре починається відпочинок, нема чого сказати.
Я засвистів, як отой бевзь із реклами, зішкрябуючи піну з підборіддя.
Сонце ще ледь-ледь піднялося над обрієм, тому в повітрі відчувалася справжня прохолода. Так, щось вона казала про особливості місцевого клімату. Вчора я не відчув їх із цілком зрозумілих причин, а втім - які б не були особливості, а в Києві зараз плюс шість і дощ. Є з чим порівнювати.
Я зварив собі чорної як дьоготь кави та всівся на терасі під пальмою, ще раз, кадр за кадром прокручуючи в голові вчорашній день.