Кобзар 2000. Soft
Шрифт:
– Слухай, Петрусю, я тут недалечко дачу наймаю. Ти зараз хворий, у тебе температура, куди тобі в електричку? Ходімо до мене, я тебе чаєм напою, з малиною, а останнім рейсом поїдеш, добре?
Хлопець зробив мляву спробу опиратись, але йому просто забракло сил, і Оксана, так само тримаючи за руку, наче малу дитину, повела його за собою, вулицею до того самого будинку, який наймала разом з донькою.
Проте це надто гучно сказано “наймала”, все це Христа ради, просто давня шкільна подруга не жила на своїй дачі з вересня, тому Оксана з малою на кожні вихідні та на канікули оселялися тут, начебто доглядали. Та ви самі розумієте, як це буває між старими подругами, одна з яких прилаштувалась
Христинка чекала маму біля віконця. Закінчувались осінні канікули, а в канікули Оксана їздила звідси просто на роботу, слава Богу, недалечко, за сорок хвилин добиралася. Дарма що незручно - треба ж дитині хоч колись свіжим повітрям подихати, а то все в місті та в місті.
– Донечко!
– вона на порозі розцілувала малу, що кинулась в обійми, а тоді провела Петруся до вітальні та ретельно зачинила двері, ховаючись від осіннього холоду.
Христинка, побачивши незнайому людину, знічено забилась у куточок - вона була саме в тому віці, коли всього нітяться. Гість стояв серед кімнати не рухаючись - чи то від ніяковості, чи від високої температури. Оксана почала знімати з нього брудну та смердючу штормовку, помацала бліде чоло і жахнулася - тридцять дев’ять, не менше.
– Так, - сказала вона, - тобі треба лягти. І не сперечайся.
Петрусь не сперечався. Оксана зарядила малу допомагати, і в чотири руки вони швидко влаштували на канапі такий собі лазарет - чиста білизна, чай з малиною, коняча мірка аспірину й рушник, намочений в оцті. Потім Христинку було відправлено геть, і Оксана роздягла та вклала пацієнта, дивуючись про себе, в якому дранті Ярослава випускає свого сина з дому, ще й за місто.
Петрусь уже навіть не намагався опиратися. І в такому стані він ще збирався сідати в електричку! Оксані було не вперше лікувати хворих дітей, тому за десять хвилин на канапі під товстою ковдрою лежав зразковий хворий - намалинений, нааспіринений, з термометром під пахвою та компресом на лобі. Самодіяльна лікарка з почуттям виконаного обов’язку роздивилася результати своїх піклувань. Петрусь розплющив антрацитові очі, що заволоклися вже туманом страждання, спробував вичавити з себе якісь слова, але Оксана приклала йому пальця до вуст:
– Тс-с-с. Тобі треба спати. А я от зараз телевізор тихенько ввімкну, щоб муркотів, і буду до тебе заходити, добре?
Він заплющився.
Телевізор заговорив щось про духовність, і Оксана пішла до кухні годувати малу.
– Хто це, мамо?
– спитала Христинка.
– Та нашої Ярослави з бухгалтерії син. Я його на станції зустріла, а він, бачиш, який хворий.
Оксана гріла на плиті пізній обід, бо в п’ятницю, короткий день, мала без неї не їла - тільки перекушувала - а обідали вже разом.
– Давай, Христинко, не сиди, нарізай хліб.
– А чого він так одягнений?
– Ну що ти, доню, справді? Кожен одягається як може. Негар-но так питати. Він, мабуть, у ліс ходив, чи що.
Христинка, закусивши губу, взялася акуратненько краяти паляницю.
Оксана розставила тарілки, потім витерла фартухом руки і зазирнула до вітальні. Петрусь спав, рівно дихаючи. Тепер, уві сні, вираз безпорадності зник з його обличчя, і він здавався навіть гарним - тонко окреслені риси, і ці пишні брови, такі мужні насправді, прямий ніс, великий рот із пухкими чесними губами. Оксана впіймала себе на тому, що навіть замилувалась хворим - аж сама на себе тюкнула. Тоді помацала Петрусеве чоло, відчувши оксамитовість
За обідом вони з Христинкою обговорили всі робочі проблеми, а заодно і те, що дочка прочитала із заданого на канікули.
– Чому ти не читаєш?
– питала Оксана.
– Все одно весь день нема чого робити.
– Ну, ма-а-мо, - канючила та.
Насправді Оксана сердилась задля годиться, в душі вважаючи, що доньці справді треба колись відпочити - і так навантаження у школі стало не дай Боже.
У свої тридцять два роки Оксана мала неабиякий життєвий та педагогічний досвід, доньку виховувала фактично сама, бо з мамою, звичайно, мала категоричні розбіжності стосовно того, що дозволяти дитині, а що - ні. А чоловік, батько Христинки, до процесу не допускався за визначенням - своєю волею з родини пішов, хай тепер як хоче. Оксана навіть грошей у нього не просила - все сама, вдень на фірмі у відділі реалізації, а ввечері ще трошки плела на замовлення, словом, не бідували.
От і зараз, прибравши посуд, вона взялася за спиці, а малу посадила поруч читати вголос.
– Ніхтовженепам’ятає, відколистоїтьпосередстепуотой Курінь…
– Не тринди, читай розбірливо.
– …отой Курінь - хатка не хатка…
Цікаво, як це Ярослава відпустила хлопця хворого та ще й у такому вигляді? Взагалі вона була охайна і про сина наче дбала. А може, він наркоман? Ця думка несподівано злякала Оксану - ото ще бракувало привести в хату наркомана, а тут дитина мала.
– …ГасаютьпобіляКуреня йіншівітрийвітерці…
– Кому кажу, не тринди!
А чому, власне, зразу наркоман? Може, він просто в дорозі десь застудився, та оце на станції звалило. Ну а коли навіть і наркоман, так це зараз лікують, він ще хлопець молодий.
Оксана за вечір двічі відкладала плетиво, щоб підійти до хворого, і, обидва рази підтикаючи ковдру та мацаючи вологе чоло, уважно вивчала Петрусеве обличчя. Гарний хлопець. У такого навіть закохатись можна - була б молодша. Он які брови. І чого це він раптом наркоман? Надумала на людину чортзна-що.
Петрусь прокинувся тільки о десятій, бо спітнів і впала температура. Оксана перестелила йому білизну, причому хлопець спробував було зазбиратися додому, але це тільки насмішило. Тим більше, одяг вона вже замочила.
– Я вже цеє… я тут… скоро електричка.
– Господи, яка там електричка? Ти на себе подивися. Поспиш ніч, оклигаєш трошки, а завтра поїдеш.
– Та ну… незручно якось… я ж…
Але вона не поділяла цієї думки.
Разом із тямою до хлопця стала повертатись його боязкість, тому, зустрівши активний опір, він просто замовк і зачаївся під захистом ковдри, тільки очима виблискував, наче вовченя. Смішний, їй-богу. Теж мені наркоман.
Христинка раптом посміливішала настільки, що взялася напувати хворого чаєм з малиною. Еге, їй аби не читати. Хитрюща, зараза, росте.
– Дякую, я сам… - промимрив Петрусь.
Але мала не збиралася вертатися до книжки.
– Вам не можна, ви хворий. Отак, я зараз потримаю…
Оксана перебралася з плетивом до крісла і щиро сміялася, дивлячись на цю картину.
Але згодом вона відправила Христинку спати і ввімкнула торшер. Хворий задрімав, знесилений доньчиним піклуванням. Навіть добре, що він зустрівся на станції - і Ярославі приємне зробити, і доньці наука, і собі розвага - все ж не самій за пле-тивом, чоловік у хаті… Оксана сама посміхнулася таким думкам - ну який там чоловік, цуценя, даруйте на слові, справжнє цуценя. Але все одно живіт сам собою підбирається - Господи, стара вже баба, а туди ж. Тьху.