Кобзар 2000. Soft
Шрифт:
Вона доплела сьогоднішню норму, вимкнула телевізор і пішла митися. На ніч ще раз зазирнула до хлопця - він дихав рівно, перша ознака відсутності температури.
Оксана довго крутилася, не можучи заснути і думаючи про всякі дурниці. Потім задрімала, але швидко прокинулась, наче спрацював рефлекс - вдома хвора дитина. Босоніж, в самій сорочці вона обережно пройшла до вітальні.
Петрусь уві сні розкрився, і примарне світло торшера падало на худорляві порослі рідкими кучериками груди. Оксана підійшла ближче, нахилилась, поклала руку під ребра, перевіряючи, як б’ється серце. Температура знову починала підніматися, і серце тріпотіло, наче пташка: тьох-тьох.
Як це сталося, вона і сама собі не могла пояснити. Тільки насправді Петрусь виявився не таким вже і боязким. Його худі руки були досить сильними, а вуста пашіли чи то пристрастю, чи то хворобою, а чи то й тим, і другим одночасно. Оксана пестила його гаряче тіло, і її не полишало враження, що таким чином вона проганяє хворобу - а чого, за давніх часів жінки саме так лікували своїх воїнів, і у чукчів, здається, це заведено…
– Обережно, хлопчику, обережно…
Він не міг себе контролювати, тому вона трошки побоювалась, але зрештою виявилось, що даремно - тіло скучило за чоловічою ласкою, і ці хлоп’ячі трошки хворобливі пестощі, і це почуття участі у стародавньому лікувальному ритуалі настільки захопили дух, що отямилась уже на плечі у сплячого Петруся. Температура впала. Серце вистукувало рівно і неквапливо: так-так, так-так.
Оксана вислизнула з ліжка, підіткнула ковдру й повернулась до своєї кімнати, де миттєво заснула, обійнявши подушку та посміхаючись, як людина, що виконала свій обов’язок.
Прокинулась вранці у чудовому настрої і, ніжачись спросоння під теплою ковдрою, довго не могла згадати, що ж такого доброго сталося у її житті, поки підступна пам’ять не підказала: “Петрусь”. І одразу настрій зіпсувався.
Господи, це ж вона вчора звабила хлопця, який годиться їй у сини… Ні, обірвала себе, не бреши, в сини не годиться, у нас різниця всього років десять-дванадцять. Але все одно. Сором який!
Щоправда, поки розум обурювався та протестував, неслухняне тіло не хотіло йому коритися і співало, кожна клітинка голосила про те, який сьогодні чудовий день і яка була ніч… Це ж виходить, що вона його заманила. Хтива ідіотка. Як же тепер дивитися йому в очі? Боже мій, як же тепер дивитися в очі Ярославі?! Ні, ну це ж треба таке утнуть. Добре, він хворий, голова не варила, але ж вона - вона повинна була про щось думати, га? Хоча зачекайте - а може, він нічого не запам’ятав?
Але він запам’ятав.
Оксана накинула халат і боязко, наче завинивша піонерка, зазирнула до вітальні. Петрусь ще спав, чи, скоріше, вдавав, що спить, бо коли підійшла ближче, знову впіймав її за руку й розплющив свої антрацитові очі. Очі дивилися, не моргаючи, і в них вона прочитала німе запитання, нагадування про те, що було вночі, та ще щось, що до кінця читати не наважилась, а відвела погляд і спробувала висмикнути свою долоню з хлопцевої. Він не пускав. І тільки коли смикнула втретє, обережно підніс її руку до вуст, поцілував - ледь-ледь торкнувся м’якими губами - та нарешті розпустив пальці.
– Мамо!
– закричала Христинка з кухні.
– Я поставлю чайник?
– Так-так, став. Я зараз іду.
Вона вийшла з кімнати, не піднімаючи
Але тіло, яке відчуло те, що відмовились читати очі, тіло, що зранку співало на весь голос забуту вже пісню, і зараз зраджувало її. І коли подавала хлопцеві сніданок, несамохіть пригорнула до себе його зкуйовджену голову та притисла до грудей. А він знову ледь торкнувся її шиї у викоті сорочки, і тіло забриніло, немов струна.
Петрусь лишився у неї на всі вихідні, і поїхав понеділковою ранішньою електричкою, бо по-перше, зовсім одужав тільки тоді, а по-друге, не відпускати ж його у такому дранті. Довелося позашивати штани, а сорочці вже нічого не могло допомогти, то вона тайкома на станції купила нову, пообдирала лейбаки та збрехала, що то братова. Хлопець удень чесно хворів, а ввечері, коли засинала Христинка, Оксану невідомим магнітом тягло у вітальню, і вона, наче дружина стародавнього воїна, своєю енергією допомагала аспірину та малині, віддаючись лікувальному процесу з усією силою й енергією тридцятирічної самотньої жінки.
Дивно, але вони майже не розмовляли про свої почуття, тільки один раз Петрусь сказав:
– Ти дарма зі мною зв’язалась.
Але то було звичайне кокетування закомплексованого юнака, і Оксана не звернула на нього уваги. Петрусь не розповідав, чому опинився на станції у такому стані, а вона й не розпитувала, боячись сполохати таке випадкове щастя. Вона гладила його по голові, немов маленьку дитину, та годувала борщем.
Христинка теж брала участь у догляді за хворим - вона читала йому вголос. Спочатку, звичайно, пручалася, а потім якось призвичаїлась і за два дні перечитала все, що задавали на канікули.
Ранішня понеділкова електричка везла їх до міста, вони сиділи на лаві біля вікна, тримаючись за руки. Люди у вагоні додивлялися недобачені сни, тому ніхто не звертав уваги на цю химерну пару - жінка та зовсім молодий хлопець, ще й у досить-таки зачуханому вигляді - наче, не син, та й на чоловіка не тягне. Тільки рознощик газет довго вивчав їх очима. І тут Оксана нахилилася до Петрусевого вуха та вперше спитала:
– Ти мене любиш?
Він у відповідь тільки міцніше стиснув її пальці і ледь почервонів.
На роботі Оксана весь день мурмотіла собі під ніс, так що подруга Вірка тільки зацікавлено зиркала. Єдине, що ніяк не вдавалося, - зважитись на похід до бухгалтерії: як уявляла, що зайде, а там Ярослава за столом у кутку… і що їй сказати? І що та знає - а чи знає?
– ну і взагалі… Так що коли вже стало непереливки без сьогодняшніх платіжок, Оксана звернулася до Вірки. Та у відповідь гмикнула, але пішла. А коли повернулася і застала подругу за малюванням фасонів чоловічого светра, то просто й відверто взяла її за горло:
– Так, коротше, колися, і край. І Оксана розкололася.
– Ну ти даєш!
– здивувалася Вірка, озираючись у бік бухгалтерії. А потім подумала і додала.
– А що він на станції робив?.. Слухай, а він часом не наркоман?
Оксана засміялася вголос, ловлячи на собі здивовані погляди клієнтів. Задзвонив телефон.
– Ти?
Це був Петрусь.
Вона тільки тепер зметикувала, що не лишила хлопцеві своїх координат - ані домашньої адреси, ані телефону. А за два дні канікули закінчуються, вона з Христинкою перебирається до міської квартири, шукай потім вітра - не в Ярослави ж, справді, питати. І от він зателефонував їй на роботу - який розумний хлопчик! У Вірки очі зробилися квадратними, а Оксана ретельно продиктувала свою адресу, як доїхати і таке інше, а потім записала те, що почула у відповідь.