Кобзар 2000. Soft

Капранови Брати

Ліка повернулася хвилин за десять, кинула мокрого рушника у куток і стала повільно роздягатись.

–  Помилася?
– спитав я.

–  Ти уявляєш, у нього навіть є гаряча вода.

Вона скинула білизну та жбурнула її до рушника, потім вляглася на ліжку горілиць і закинула руки за голову. Очі її сяяли.

–  Знаєш, тут все зовсім як я хотіла, - вона лежала, хизуючись своїм тілом.
– Колись, після дев’ятого класу мене послали до баби, в село, от там у неї була точнісінько така кімната, ну і… - вона посміхнулася.

Зрозуміло,

колись там її вперше відпердолили, і от через це я повинен був у мряку їхати бозна-куди. Бабські примхи. А втім, роздратування моє потрошку зникало. Ліка лежала на ліжку під іконою, призовно виставивши свої принади. Одна рука її лишилася під головою, а друга наче самохіть погладжувала молоде гнучке тіло, чіпляючи перса з рожевими сосками, блукаючи животом, крутими стегнами.

Я гмикнув. Ні, смак у мене таки є. І дружина, і оця, і ще там, скільки їх було - як на підбір. Це відчувати треба, панове, бо коли знайомишся з жінкою, ніколи не знаєш насправді, що там під одежею є.

–  Ну, - сказала Ліка.

А, дідько з нею, хай палить у салоні, хай розпитує про дружину - врешті-решт нічого страшного. Я загарчав, як кіт, і став роздягатись.

Зараз буде щось. Коли на жінку находять романтичні спогади, вона здатна на все… Живіт мій сам собою підтягнувся, плечі розправилися.

–  Не знаєш, котра година?
– спитав я, аби щось спитати.

–  Пів на першу. І тут я стрибнув до неї в ліжко. Металева сітка загойдалася, наче гамак. Лічині пальці торкнулися мого обличчя.

–  Тоді все було як зараз, - сказала вона.

Кров у моїх жилах починала закипати. Я торкався теплої шкіри, і вона починала пашіти мені назустріч. Ось уже…

–  Що це?
– спитала раптом Ліка.

–  Га?
– не зрозумів я.

Вона злякано дивилася кудись у бік вікна.

–  Лі-ко, - я був знову взявся до справи, але Ліка сахнулася.

–  Там хтось дивиться, - пробурмотіла вона.

Я роздратовано обернувся. Завіса на вікні трохи відсунулась, хоч не пам’ятаю, щоб чіпав її. Проте більш нічого підозрілого помітно не було. Я вилаявся під ніс і підвівся з ліжка. Навкруги панувала тиша. За вікном накрапав дощ. Я визирнув крізь шибку, і тут мені здалося, що там дійсно хтось є. Хтось щойно зник за рогом хати, і повітря коливнулося слід за ним.

–  Хто там?
– стурбовано спитала Ліка.

–  Нікого, - збрехав я.
– Тобі треба звернутись до сексо-патолога.

–  Сам такий, - вона з полегшенням посміхнулася.

–  Зараз побачимо!
– я підморгнув оком і знову стрибнув до ліжка.

Треба було починати все спочатку. І щойно я…

–  Ой!
– вигукнула злякано Ліка.
– Хто це?

Я миттю обернувся. У вікні нікого не було.

–  Ти можеш зосередитися на тому, що робиш?
– роздра-товано спитав я.

–  Там… вона дивиться, - прошепотіла Ліка.

–  Хто?

–  Не знаю… біла…

Я подумки плюнув і знову визирнув крізь шибку. На

дворі знову нікого не було, і тільки дощ шурхотів.

–  Хочеш пива?
– запропонував я, закриваючи завісу.

Мені й самому треба було трохи заспокоїтись, щоби принаймні не дати Ліці у вухо.

–  Давай.

Ми сиділи голі на ліжку і пили пиво з бляшанок.

–  Ти вибач, - попрохала Ліка.
– Я й справді її бачила.

–  Може, просто поспимо?

–  Ні, - вона пригорнулася до мене.
– Я зараз заспокоюсь.

Кілька хвилин у кімнаті чути було тільки її подих, але потім мені здалося, що до нього приєднався тихесенький брязкіт скла. Що це? Я сторожко підвів голову. За шибкою хтось був. Це відчувалося у звуці, у забарвленні ночі. Але хто? І тут я помітив, що завіса на вікні знову відсунута. Трошки, самий краєчок, але ж я сам щойно… Ліка нічого не чула, а мені не хотілося її лякати.

–  Ще пива хочу, - сказав я удавано бадьоро, звільняючись від її обіймів. Спиною поповзли противні мурашки. Обережно я дістався до столу і визирнув у вікно. Біла незрозуміла постать зникала за сараєм. Я не встиг добре роздивитися, але мені здалося, що то була жінка. Темна хмарна ніч ніяк не додавала певності, тому я підбадьорював сам себе.

–  Хтось із місцевих розважається, - я знову закрив завісу і обернувся до Ліки.
– Що за ідіотство підглядати попід вікна?

Але настрою вже не було.

–  Погладь мене, - сказала вона.

Я пестив її рукою, коли знову почувся тихесенький брязкіт. Я підвів очі. Завіса… І знову біла непевна постать зникла за хатою.

–  Так, - вирішив я.
– Зараз буде щось страшне, - і взявся одягати штани, хизуючись власною сміливістю.

–  Що там?
– спитала Ліка.

–  Нічого. Просто треба комусь намняти вуха. Ти лежи.

Я вирішив випередити події. Визирнув у вікно - там було тихо. Ну добре. Я сів коло Ліки і поклав їй руку на стегно. Чекати довелося недовго. І щойно почувся знайомий брязкіт скла, я миттю зірвався до вікна. Біла постать віддалялася. Я відчинив двері і стрімголов кинувся надвір. Та це тільки так сказати - “стрімголов”, бо насправді у темряві у незнайомій хаті особливо не розженешся. Щось полетіло шкереберть, поки я знайшов вихід і вискочив на ганок. На ганку сидів хазяїн. Біла постать повільно віддалялася до сараїв. І тут я завмер, бо зрозумів, що постать не торкається ногами землі.

Хазяїн ніяк не зреагував на мою появу. Я стояв, витріщивши очі, і мовчки дивився. Постать обернула голову, і стало помітно, що це жінка, молода, але чомусь з білим, прозорим, наче восковим обличчям, і у білому вбранні, як наречена на весіллі. Так, це дуже нагадувало весільне вбрання. Я спантеличено кліпав очима, поки дивна жінка розчинилася у темряві, а потім спитав:

–  Хто це?

–  Марійка, - відповів хазяїн, не обертаючись.

–  А чого в білому?

–  Так поховали, - сказав він.