Кобзар 2000. Soft
Шрифт:
– От я вам дам колись обом!
– погрожувала Ганна, вони сміялися й тікали до дитячої кімнати.
Здавалося, Гриць покинув свої затримки після зміни - хтозна, може, усе вже гаразд.
Ганна якраз чекала його ввечері, коли пролунав телефонний дзвінок.
– Альо!
Це був Гриць.
– Знаєш, Ганю, - сказав він винуватим голосом.
– Я сьо-годні ще трошки посиджу. Добре? Роботи, розумієш, до чорта…
– Ма-мо, - під руку якраз трапилась Оксанка й отримала по шиї. …Стоячи біля підвіконня з катеринкою в руках, Ганна на мить заплющилась. Перед очима постав балкон дванадцятого
У цю саму мить вхідні двері ледь рипнули. На порозі з’явився чоловік. Він притулив до стіни свій портфель і, не роззуваючись, пройшов до кімнати. На обличчя йому впало світло від лампи. Це був Гриць. Він став біля вікна і якийсь час просто дивився, немов проводжаючи когось очима. Потім рвучко обернувся. Погляд його зупинився на катеринці, що стояла на столі. Гриць зробив два кроки і взяв іграшку до рук. На великій долоні вона виглядала жалюгідною. Двигун шурхотів, балансир танцював, ролик крутився, виграваючи свою простеньку музику. Гриць повернувся до вікна, зіщурився у далечінь, немов зважуючи щось. Потім обличчя його загострилося, він стиснув катеринку в руці і раптом щодуж жбурнув її об підлогу.
Почувся тріск. Хитка конструкція розлетілася на друзки. Двигун луснув, батарейка відкотилася у бік. І тільки балансир з роликом витримали удар. Вони впали у куток і перевернулися догори дном, міцним залізним дном, на якому красувався символ якості, напис “Мейд ін Джапан”.
Розділ 3 ЯК УМРУ, ТО…
– Темно, - сказала Ліка й глибоко затягнулася цигаркою.
– Як ти щось розрізняєш?
Вона почала мене дратувати ще тоді, коли ми вирушили у “подорож”. Не знаю чому. Раніш наче все було гаразд, та й став би я з нею заводитись інакше. А сьогодні… По-перше, вона палила в салоні, чого я терпіти не можу. По-друге, вона розпитувала мене про дружину - це вже просто збочення. По-третє… по-третє, чого це взагалі пертися у вихідні невідомо куди? Їй набрид “флірт удома”, як вона це називала, мені ж - навпаки, бо післязавтра мала повернутися моя законна. Ну та врешті байдуже. Роздратування моє зростало з кожним кілометром.
– Може, зупинимось все-таки?
– спитав я.
Ліка посміхнулася:
– Серед поля?
Сипав дощ. Двірники старанно проганяли з вітрового скла рясні крапельки, але ті вперто поверталися на місця. “Як я щось розрізняю”. І чого було не послати її до дідька з цією поїздкою? Ми вже лишили за спиною понад п’ятдесят кілометрів, а я так і не зрозумів, чого хоче моя супутниця. Секс на природі, в машині - це чудово, але ж задля цього не треба їхати так далеко. Бабські примхи, одне слово.
– Давай заночуємо в селі, - раптом запропонувала Ліка, припалюючи нову цигарку.
Я був згоден на все.
– В якому?
– У будь-якому. Я хочу в просте ліжко, під рушники, під ікону, розумієш? Я хочу в сіно.
– Під ікону, - гмикнув я. Баби - вони баби і є. Як це можна одночасно хотіти в ліжко і в сіно? От я, наприклад, хочу додому. І все.
Але
– Добрі люди, не скажете, де тут у вас можна заночувати?
– гукнув я двом постатям, що стійко мокли на автобусній зупинці.
– Га?
– відгукнулася одна з них чоловічим голосом, а друга спитала:
– Закурити не буде?
Я видобув з кишені почату пачку “Космосу” і кинув у пітьму. Там впіймали, не подякували, але порадили:
– У фізика спитайте. За клубом третя хата.
Я теж не подякував, здається, навіть не вилаявся. Просто хряснув дверцятами і натиснув на газ. Ліка запалила нову цигарку. В машині вже сміливо можна було вішати колінвал.
Третя хата за клубом світилася вогниками вікон. Фізик там хазяїн, чи хімік - аби ночувати пустив.
– Агов! Є хто живий?
Сіра мжичка на вулиці дратувала мене не менш ніж дим у салоні. Собака у дворі не забрехав - або його не було, або це був лінивий собака. Рипнули двері. Хтось з’явився на ґанку.
– Добрий чоловіче, не пустите переночувати?
– Я?
– перепитали з пітьми. Ідіотське питання, чи не так?
– Ми б хотіли трохи відпочити, бо пізно вже і дощ!
– гукнув я.
Той, на ґанку замислився.
– А чом до мене?
– спитав він.
– Нам сказали, - пояснив я.
– Порадили на зупинці. Ми заплатимо.
Здається, останній аргумент його переконав.
– Скільки вас?
– Двоє.
Він щось бовкнув і зник у хаті. Чи то була згода, я не присягнуся, але нітитись не годилося. Я витяг з машини Ліку та сумку. Зараз будуть і рушники, і ікона.
– Можна?
– я прочинив двері і зупинився, заглядаючи до кімнати.
Хазяїн стояв біля вікна. Це був досить молодий, за тридцять, чолов’яга з невеликою, на професорський лад борідкою, що дуже кон-трастувала зо всім його виглядом - з сірою куфайкою, незграбними штанами та битими чоботами, з виразом його обличчя - похмуро-селянським, без жодної живої іскорки в очах.
– Ви з міста?
– спитав він.
– Ага, - підтвердив я і пройшов уперед, ведучи за собою Ліку. Хазяїн ковзнув по ній байдужим поглядом. Більш він не сказав жодного слова. Мовчки провів нас до кімнати з ліжком, дійсно з рушниками та іконою в кутку, мовчки приніс білизну. Ми здивовано стояли, не знаючи, що робити, а хазяїн так само мовчки вийшов з кімнати, зачинивши за собою двері.
– Тю-у, - сказала Ліка, покрутивши пальцем біля скроні.
– Він з якимось прибабахом. Може, він не фізик, а шизик? Її жарт не здався мені дуже вдалим, хоча поведінка хазяїна справді здавалася дивною. Ліка заходилась розбирати речі, витягла банки з пивом, витягла рушники.
– Цікаво, в нього можна десь помитися?
– Сама спитай, - знизав я плечима.
– І спитаю, - вона взяла рушника і вийшла услід за хазяїном. Я лишився у кімнаті сам.
Тут було помітно занедбано. Наче все стояло на своїх місцях, та ладу не було. І рушники висіли, і завіси, і чисто все, але знаєте, не відчувалося хазяйчиної руки. Складно це пояснити. Мабуть, чоловік за природою своєю не здатен зробити в хаті затишок. Я зняв куртку і заходився розстеляти білизну. Цей фізик-шизик сам живе - зі всього видно. Ну та дідько з ним.