Iван Туркенич
Шрифт:
– Якщо цього господаря чорти візьмуть, за ним ніхто не плакатиме,- додав Віктор Лук'янченко.
– Чому? – здивувалась Люба.- Хіба ти знаєш, хто тут живе?
– Звичайно, знаю: Стаценко.
– Ой, ти маєш рацію! – погодився Серьожа.- Такого мало хто пошкодує. І знову всі замовкли. Група йшла своїм шляхом.
– Ось і прийшли,- порушив мовчанку Сергій.- Ви почекайте мене тут, не переходьте на той бік вулиці, а я огляну біржу навколо: чи нічого не змінилось.
Намацавши в кишені рукоятку пістолета, він тихо пішов, ніби розтанувши в нічній темряві.
Віктор поставив
– Сідай, відпочинь.
Люба примостилася скраєчку і прошепотіла Вікторові, показуючи на місце поряд:
– Сідай і ти.
– Нічого, я постою.
Тим часом Сергій обережно підкрався до паркана біржі, що виходив одним боком на Садову, а другим на Клубну.
Він сів, щоб краще бачити всю вулицю і бути менш помітним.
Сергій не наважився пройти уздовж паркана з того боку, куди виходили двері і де в невеликій прибудові перебував черговий поліцай. Він переповз вулицю і переліз через паркан у невеличкий сквер, звідти оглянув увесь будинок біржі. У прибудові світився вогник гасової лампи. Сергій постояв у кущах сквера кілька хвилин, які видались йому цілою годиною.
«Спить, напевне»,- подумав Сергій про вартового.
Хлопець повернувся назад, але вже з іншого боку, щоб оглянути драбину в сусідньому дворі.
– Ну, здається, все в порядку. Можна починати!..
– А ми вже хотіли в поліцію заявити про твою пропажу, думали, ти не повернешся,- пожартувала Люба.
Жарт лишився без відповіді.
Тут, за сірими стінами біржі, вирішувалась доля багатьох людей. їх життю загрожувала небезпека, його треба було будь-що врятувати, і як приємно було усвідомлювати, що ти можеш зробити це!
Але там могла бути і смерть, їх смерть, на випадок невдачі або провалу…
– Давай спершу перенесемо драбину на місце, а потім візьмемо каністру.
Сергій запитливо подивився на Любу.
– Я почекаю вас, Серьожо, ідіть,- зрозуміла його погляд Люба.
Так само тихо, як і першого разу, коли йшов Сергій сам, вони обидва зникли в темряві.
Знову настали для Люби довгі й жахливі хвилини чекання. Тепер вона була зовсім сама. Серце стукало, як маятник у годиннику, відбиваючи секунди. Люба, притулившись до паркана, вдивлялася в темряву. …Ось драбину приставили до невеличкого віконечка на горищі. Хлопці присіли, побоюючись, чи не зариплять двері сторожки, яка стояла з протилежної від них сторони будинку. Але все було тихо. Переривчасте дихання і тривожні погляди виказували хвилювання, яке кожен з них намагався приховати.
– Слухай, Серьожо, а може, потихеньку перебратися до сторожки і замкнути її ззовні? – запропонував Лук'янченко.
– Навіщо?
– Адже там поліцай, хай і він згорить разом з біржею. А то ще галасу наробить.
Сергій докірливо глянув на друга.
– Ти ж не фашист, щоб спалити живцем людину. Хоч він і поліцай, а все-таки людина. Хай живе, паразит, і до нього черга дійде, але не зараз і не таким шляхом. І звідки в тебе така кровожерливість? – пожартував Тюленін, намагаючись посміхнутись, щоб не образити друга.
Але Віктор і сам збагнув, що бовкнув не те, що думав
– Ходімо, а то Любі вже набридло чекати нас. Ти візьмеш мій пістолет, проберешся через дорогу в сквер і звідти стежитимеш за сторожкою і за дорогою. На випадок чого – свисни, а почує поліцай і вискочить – стріляй. Зрозуміло?
– Зрозуміло.- Віктор був радий, що Сергій доручає йому таку важливу справу. Правда, і йому теж хотілося б самому підпалити цю ненависну біржу. «Ну, нічого! Стояти з пістолетом у руці, охороняти своїх друзів – теж велике діло»,- міркував він.
Сергій дістав із кишені штанів ТТ і простягнув Вікторові. Той жадібно схопив пістолет обома руками.
– Май на увазі – стріляти при крайній потребі! А як біржа спалахне – бігом через сквер до Піонерської вулиці! Та не подумай бігти в напрямі поліції. Зустрінемось на подвір'ї біля будинку на розі Садової. З того боку парку. Зрозумів?
– Цілком.
– Гаразд, ходімо,- і Сергій попрямував до Люби.
Віктор поповзом перебрався через дорогу в сквер, тільки чути було, як зашелестіли тоненькі гілочки кущів, і все стихло.
– Тепер можна і за роботу братись. Ходімо, Любо.
Взявши каністру і пильно дивлячись під ноги, щоб не спіткнутись, Сергій пішов через дорогу до біржі. Він ще раз виглянув із-за одного рогу будинку, а потім із-за другого і підійшов до драбини. Обережно поставивши на третій щабель каністру, поліз.
Віктор, причаївшись у кущах, напружено стежив за дверима сторожки. У вікні світилося. Міццо стиснувши в руках пістолет, Віктор тримав його напоготові. В будь-яку хвилину він міг вискочити на допомогу друзям, але пам'ятав вказівку Сергія: стріляти тільки при крайній потребі і не зчиняти ніякого шуму, поки не спалахне біржа.
Все йшло як слід, йому навіть чомусь захотілося, щоб зараз відчинились двері і з них вискочив поліцай – принаймні, завдання було б виконане з якоюсь небезпекою. Очі від напруження наповнилися сльозами. Віктор розширив їх, потім знову заплющив і, коли знову розплющив, йому здалося, ніби двері в сторожці скрипнули. Пальці машинально ще міцніше стиснули пістолет. Віктор відчував, як сильно колотиться серце. Краплі холодного поту виступили на лобі. Він завмер і чекав чогось страшного. Але довкола було тихо. І раптом він затремтів. Яскраве світло, як спалах блискавки, осяяло на мить усе навколо. Віктор навіть помітив постаті Сергія і Люби, які зіщулились на драбині. Потім рівне полум'я охопило горище. Серце в хлопця радісно забилося.
«Бігти. Тільки бігти уздовж сквера на Піонерську». І Віктор кинувся вперед, спотикаючись об пеньки й кущі, обдираючи собі руки й обличчя колючим гіллям чагарника.
Коли він прибіг у призначене місце, Сергій і Люба вже були там. Від них пахло бензином і димом. Вони тяжко дихали. Зате якою радістю, яким щастям сяяли їх обличчя!
– Горить, горить, проклята! – закричав Віктор, побачивши друзів і не маючи сили приховати свого безмежного захоплення.
– Нехай тепер потушать, нехай!