i c66bbbbf7dda0d4b

Unknown

ла! Щоб мені геєна вогняна язик вузлом зав’язала!

Відпустіте-е-е, дядечко-о-о-о! Богом клянуся!

Страшний чоловік випустив йому в обличчя довгу

цівку диму, котрий з переляку так і скрутився бубли-

ком біля його носа.

— Пошакалити — це святе, — зауважив з розу-

мінням. — А от хто тут похазяйнував до тебе, можеш

сказати?

Злодюжка якусь хвилю сидів із роззявленим ротом,

вдивляючись у темряву і спалахи вогню від папіроски.

Потім цей рот поволі витягнувся

в довгу улесливу

посмішку.

Навіть картуза стягнув з копни немитої шевелюри:

— Олексій Богданович?! Пан Крапка?! Отець наш

небесний! Простіть Христа-ради: не признав одразу.

36

37

Ми ж вас знаєте як шануємо — один ви у нас і лиши-

Надія є, подумав самоварник і улесливо підхопив-

лися справедливий! Як ви Митьку-лома від суду не-

ся з незручного ящика:

праведного відмазали! Та ми за вас… Та я… Я…

— Щоб мене геєна вогняна…То відпускаєте, тату?

— Що ти? — кинув з презирством. — Ти гопота

Страшний чоловік кивнув на пощерблений са-

дрібна. Спец по самоварах. Ти мені ось що скажи: хто

мовар:

майстерню бомбив?

— І це забери!

— Падлянки не зроблю — скажу як є: зуб даю —

Злодюжка, підхопивши свою здобич, прожогом ки-

не знаю! Але якщо накажете — пущу свист, дізнаю-

нувся у двері.

ся. Вам самолічно доповім. Це мені за честь!

Тільки шлейф ринкового аромату гойднувся на сві-

— Свисту не треба, а от якщо дізнаєшся, хто звідси

жому весняному протязі.

креслення міг поцупити, — отримаєш срібний карбо-

Олексій Богданович Крапка, колишній перший по-

ванець.

мічник обер-поліцмейстера департаменту, улюбле-

— Хре… що? — не зрозумів злодюжка. — Яке хре-

ний учень завідувача розшукового відділення, ко-

щення? Ми всі люди хрещені, закон поважаємо. —

лезького секретаря п. Георгія Михайловича Рудого

І з надією знову завів: — Відпустіть, дя-я-я-ядечку

(до слова, засновника науково-технічного підходу

Олексію Богдановичу, не загубіть душу святу!

в боротьбі зі злочинним світом), а нині — околоточ-

— Те, що ви, антихристове плем’я, хресним знамен-

ний наглядач і невдаха тридцяти двох років, знову по-

ням прикриваєтесь, то мені не в новину. Я про інше: клав свої довгі ноги на ящик, насунув капелюха на

крес-лен-ня! Малюнки такі, на папері. Вони вашому

чоло і поринув у медитацію…

братові не потрібні. Якщо ваші тут хазяйнували —

* * *

прошу лише повернути. По-доброму.

— Креслення? — розгубився самоварник, чоло на-

…Що не кажіть, а військові оркестри — видовище

пружив: — Про це треба питати в тих, хто панкує. А ми

урочисте і навіть зворушливе.

люди прості, нам те креслення ні до чого. Але якщо

А якщо грають на набережній Дніпра та ще й перед

вам потрібно — землю урию!

відплиттям судна, то душа починає злітати над хвиля-

— Уриєш, не сумнівайся, — кивнув страшний чо-

ми разом із чайками!

ловік. — А завтра увечері скажеш, хто тут порядок на-

Військовий капельмейстер, сам схожий на чайку,

водив, ваші чи заброди.

змахує крилами і викликає зливу звуків із золотих

— Наші вже третій тиждень на підсосі сидять, —

тромбонів і сурм, а звуки такі, що самі рвуться в не-

тяжко зітхнув самоварник. — Можете самі пересвід-

бо, здіймають над бруківкою дерев’яний настил ра-

читись: у кнайпі на Сінному покотом лежать. Усі як

зом із небесним музичним військом.

один. Зуб даю: не наші то були.

Позаду оркестру — Дніпрові схили, не зелені, а бі-

— Ну ось про це ти мені і розкажеш. Завтра.

лі від цвіту.

38

39

Попереду — спалахують відблисками хвилі, не си-

Червоний килим стелиться від корми аж до бру-

ні, а з золотавими і срібними загравами.

ківки — пані та панове з авто та екіпажів вихо-

Посередині, у спалахах звуків і заграв, стоїть трипа-

дять метрів за тридцять від трапу, щоб усі їх побачи-

лубний білий пароплав «Цариця Дніпра», котрий гострі

ти змогли.

на язики репортери вже охрестили «монстром», піддав-

Клацають і димлять триногі фотокамери, лякають

ши критиці намагання міської влади вдихнути життя

голубів. Діти з батьками чи боннами — в матроських

в розвиток парового та ще й «круїзного» судноплавства.

костюмчиках.

Але нехай балакають газетярі, а відремонтова-

Сновигають продавці марципанів, квіткарки, самі

ний — саме під «круїзний»! — пароплав відпливає за

схожі на букети (спеціально переодягали в костюми

годину. І поважних гостей на нім — хоч греблю гати.

епохи Катерини Великої!), квіти на килим кидають.

Щоправда, не знають репортери, що високі гості —

А з палуби усю цю веселу карусель двоє кіношни-