Химери дикого поля

Івченко Владислав Валерійович

– Запорізьких козаків? – перепитала Понамка і потягнулася до шиї письменника. – Гроші поверни, брехло!

– Я не брешу! Не брешу! Вони носять оселедці та вуса, а також одяг ще тієї пори! Жупани, шаровари, свитки! І розмовляють вони старовинною українською, якої вже зараз немає! А ще вони дуже небезпечні і, коли що, хапаються за шаблі, які завжди носять з собою!

Понамка забрала руку, Бар-Кончалаба з полегшенням зітхнув і продовжив.

– Вони майже не з’являються тут, у Рабських землях, як вони називають наші краї.

Лише іноді приїздять щось купити. Для цього використовують ріку Снів, бо по суходолу шляху до них не існує. Міліція тут їх намагається не помічати, а вони намагаються не конфліктувати з міліцією.

– Пливти до них довго? – спитала Понамка.

– Десь два дні. Але справа в тому, що просто так не допливеш.

– Чому?

– Бо ріка Снів починає плутатися, розпадатися на купу річищ. Щоб проплисти там, треба дуже добре знати ті краї. Усі інші там заблукають, сядуть на мілину чи втопляться у болотах.

– А впасти на хвіст цим товаришам можна?

– Якщо паничі захочуть, вони можуть вас узяти. Але якщо не захочуть, то ніщо не зможе примусити їх пустити чужого на корабель.

– То, виходить, до їх краю ніяк не добратися?

– Ні. А навіщо вони вам? – підозріло спитав Бар-Кончалаба.

– Вони викрали одного хлопця. Нам треба його повернути, – чесно пояснила Понамка.

– Все, можете з ним попрощатися. Ніхто не повертався звідти, – запевнив Бар-Кончалаба.

– Ну, це ще подивимося! – Понамка не любила здаватися.

– Вони не відпускають чужих, – наполягав Бар-Кончалаба.

– А якщо я запропоную обміняти нашого хлопця на одного з них?

– Кого з них? – здивувався Бар-Кончалаба.

– Ну, на цих, з оселедцями. Наступного разу я нападу на них і візьму у полон одного чи кількох. Буду вимагати, щоб вони повернули хлопця, а я тоді вже віддам їм полонених.

– Ні, – Бар-Кончалаба рішуче закрутив головою. – Так не вийде. Для паничів страшенна ганьба потрапити у полон. Навіть якщо вам вдасться захопити хоч одного панича живим, ніхто не дасть за нього і копійки, бо паничам не потрібен воїн, якого можна полонити. Вони на нього і кінський кізяк не обміняють.

Бар-Кончалаба говорив переконливо, не вірити йому причин не було.

– А дороги суходолом туди точно немає? Може, стежка якась? – не здавалася Понамка.

– Ні, бо чому тоді паничі лише на кораблі дістаються сюди? – розвів руками Бар-Кончалаба.

Понамка замислилася. Тоді у розмову вступив я, не дарма ж ми заплатили цьому хлопцю.

– А чому одні з оселедцями, а інші голомозі? Перші з шаблями, а другі – з кинджалами? – поцікавився я.

– З оселедцями і шаблями – то самі паничі, а з поголеними головами і кинджалами – їх слуги. Є ще раби, яким заборонено голитися і брати до рук зброю.

– То раби сидять на веслах? – здогадався я.

– А ви що, бачили корабель паничів? – Бар-Кончалаба аж підхопився.

– Слухай, а якщо повітрям? – несподівано спитала Понамка.

– Чим? –

ми з Бар-Кончалабою перепитали хором.

– Повітрям! У мене є знайомий, у нього – літак. Якщо полетіти до цих, як їх…? – спитала Понамка.

– Паничів, – підказав Бар-Кончалаба.

– Паничів. Суходолом не пройдеш, річкою – заплутано, але повітрям то можна!

– Ніхто не погодиться туди летіти! – скривився Бар-Кончалаба.

– А зараз спитаємо! – Понамка почала набирати номер. Ми дивилися на неї, як на рулетку у казино. Виграємо чи програємо? – Алло, Ігорьок, привіт, це Понамка. Слухай, а ти літаєш зараз? Та треба злітати в одне місце. Розумію, що грошей коштує. Як далеко летіти? Зараз спитаю, – Понамка подивилася на Бар-Кончалабу. – Скільки туди летіти?

– Та десь кілометрів двісті, не більше.

– Двісті кілометрів туди і двісті назад. Так, без посадки, просто дещо подивитися. Так, я розумію, що рахунок на тисячі. Гроші є, не хвилюйся. Коли можемо летіти? Завтра? Чудово! Так, купуй пальне, завтра вранці будемо у тебе! Звісно, з готівкою! Бай! – Понамка радісно подивилася на нас. – Ось бачите, а ви боялися, що не полетять! Полетять!

– Слухайте, а візьміть мене! – зненацька попросив письменник.

– Тебе? – Понамка посміхнулася, я відчув, що зараз погодиться, бо добра душа, то втрутився.

– Це коштуватиме грошей, – сказав серйозно. – Польоти – справа дорога.

– Добре. Скільки? Сто, двісті гривень? – спитав Бар-Кончалаба. Понамка закрутила головою в тому сенсі, що і так візьмемо, а я зареготав.

– Гривень? Та за двісті гривень тебе тільки в салон пустять посидіти! – поважно сказав я.

Я планував торгуватися, вичавити з нього хоча б сто баксів, але цей Бар-Кончалаба несподівано запропонував нам назвати суму.

– Половину вартості польоту. Це десь тисячі чотири гривень, – сказав я.

– А звідки ти знаєш, яка буде вартість? – не повірив Бар-Кончалаба.

– Бо я останні три роки сиджу на авіасимуляторах і знаю витрати пального по всіх літаках. У «Ан-2» витрата пального – літр на кілометр.

– Чому так багато? – скривився письменник.

– Бо «Ан-2» – старий літак, жере, як не в себе. Нам потрібно двісті літрів туди, двісті – назад, ще хоча б сотня літрів запасу. Півтонни це п’ять тисяч. А ще оренда літака, – пояснив я економіку.

– Добре, я згоден, – несподівано сказав Бар-Кончалаба. Навіть торгуватися не став!

– Гроші вперед, – я був суворий.

Він віддав сотні, які отримав від нас. І ще кілька зверху.

– Цього замало, – я розвів руками, мовляв, тільки вся сума вирішить справу.

– Решта в мене вдома. Ви ж на машині? Давайте заїдемо, я візьму гроші, речі і поїдемо. Добре?

– Добре, тільки я мушу пообідати, – сказала Понамка, якій, здається, сподобалося, як я відбив половину дороги.

– Тільки не тут. Занадто вбоге меню, – покрутив носом я.