Химери дикого поля
Шрифт:
– О, це добре! – зрадів клієнт.
– Три тисячі авансу, остаточна сума буде залежати від обсягу робіт.
– Але ви знайдете його?
– Ми зробимо все для цього.
– Добре. Зараз під’їду з грошима.
За півгодини чоловік приїхав з готівкою.
– А де директорка? – розчаровано спитав у мене.
– Пані Понамка вже займається вашою справою. Шукаємо виходи на викрадачів, – урочисто відповів я.
– Та що там шукати! Завтра вони приїдуть на пристань! – закричав клієнт.
– Звідки
– Ну, їм знадобилося ще дещо з обладнання. До мене вони не звернулися, але ринок невеличкий, усі всіх знають. Той продавець, якому вони замовили обладнання, чув, що я з ними теж працював. Спитав, що за люди, чи можна їм довіряти. Ось я і дізнався, що завтра вони приїдуть за обладнанням.
– Приїдуть до Оклункова?
– Ні, попросили привезти на пристань. Там приймуть товар, а розплатилися наперед.
Я замислився.
– Не розумію, для чого вам наймати нас? Поїдьте і спитайте тих хлопців про Іллю, – нарешті сказав я.
– Краснодаре, я б не хотів з ними спілкуватися, – скривився клієнт.
– Вони такі страшні?
– Ще за Союзу я працював на сибірських будівництвах. Там важкий контингент, багато злочинців. І ось там я навчився одразу відрізняти людей, з якими можна мати справу, а з якими – краще ні. До того ж не факт, що вони погодяться зі мною балакати, відповідати на питання. Натомість можуть почати запитувати мене, звідки це я дізнався, коли вони приїдуть. І взагалі, я вважаю, що кожною справою мусять займатися фахівці. Я займаюся зв’язком, а ви – розшуком, і хай так буде.
– Згоден. О котрій вони мусять бути на тій пристані?
– Машина має приїхати о дванадцятій дня. Я зараз покажу, де та пристань. Можна ваш ноутбук використати?
– Так, звісно.
Я віддав йому ноутбук, він зайшов у мережу, відкрив гугл-мапи, швидко знайшов.
– Ось це місце. Бачите, поруч ані сіл, ані якихось об’єктів. Путівець у лісі, на березі дерев’яна пристань, ось її навіть видно, брунатна крапка. І все.
– Ага, якось дивно.
– Це ще так собі. Але дивіться далі! – у захопленні сказав клієнт. – Ось, бачите, ця ріка Снів?
– Бачу, – кивнув я.
– А тепер спробуємо пройти нею. За течією. Наче попливли по ріці, – він повів курсором по звивистій річці. Я не розумів, що він хоче показати, коли річка зникла. Під хмарами, які закривають геть усе. – Бачите, річки не стало!
– Вона під хмарами, – спробував пояснити я.
– І оці хмари на багато кілометрів! Чи не дивно? І коли вони закінчуються, то ніякої річки вже немає! Куди вона могла подітися? Га? – нервово запитав мене клієнт. Я сам узявся за мишку, водив курсором у всі боки. Таки мусив погодитися, що річка з-під хмар так і не з’явилася в жодному напрямку.
– Дивно, –
Прийняв гроші, ми підписали типовий договір про виконання послуг.
– Я завтра буду увесь день на зв’язку. Якщо хоча б щось дізнаєтесь, то телефонуйте, – попросив клієнт.
– Обов’язково, – пообіцяв я.
Тільки він поїхав, як зателефонувала Понамка.
– Красю, ти чув щось про Владюшу Бар-Кончалабу? – спитала вона.
– Ні, а хто це?
– Дізнайся про нього побільше, він може дещо знати про тих хлопців з шаблями.
– Добре, – я не розповів про нову інформацію від клієнта, бо не дуже довіряв телефонам, які могли слухати спецслужби.
Почав шукати інформацію про Бар-Кончалабу. Посміхався, що бувають прізвища ще дивніші, аніж у мене. Зробив невеличке досьє на цього Владюшу, зберіг його у теці по справі. Завжди намагався все документувати. Це допомагало і при розслідуванні, і коли здавали клієнту акт виконаних робіт. Тоді видно було, що ми відпрацювали свої тисячі.
Невдовзі прибігла Понамка, попросила чаю.
– У тій кав’ярні біля УВС такі смачні тістечка! Я з’їла два й одне поцупила у Сєні! – реготала Понамка. Тут вже і я здивувався, куди в неї лізе. Але цікавило мене інше.
– Він щось розповів про викрадачів?
– Дещо. У ментів наказ не чіпати цих пацанів.
– Чий наказ?
– З Києва. Начебто років десять тому були неприємності, тих хлопців з шаблями зупинив пост ДАІ, почали вимагати хабаря, і даїшників порубали, наче капусту.
– Порубали?
– Порубали. Шаблями позтинали голови. Звісно, що скандал, операція «Перехоплення», пацанів затримали, коли вони їхали до якоїсь пристані, оточили, запропонували здатися. А пацани кинулися з шаблями в атаку. Поклали ще чотирьох ментів, поки їх перестріляли. Скандал тоді зам’яли, а пізніше вийшов наказ не чіпати хлопців з оселедцями. Тим більше, що вони рідко коли тут з’являються і далі Оклункова не їдуть, а здебільшого їх бачать у районах біля ріки Снів.
– І хто вони такі?
– Невідомо. Але Сєня сказав, що про них може знати один київський хрін, оцей Бар-Кончалаба. Ти дізнався про нього?
– Так, він письменник із Києва, пише книжки про чудовиськ.
– Про чудовиськ? – Понамка зареготала. – Казки, чи що?
– Та ні, наче не казки.
– Пробий його адресу, телефон, треба з’їздити, поспілкуватися з ним.
– З’їздимо, але спочатку треба навідатися на пристань, – я переповів Понамці інформацію від клієнта. Вона зраділа.
– О, на стрільця і звір біжить! Поїдемо, подивимося, що за хлопці!