Химери дикого поля
Шрифт:
О-пів на дванадцяту дістав страви, розігрів їх у мікрохвильовій пічці і поставив на стіл. До приходу моєї доброї панни Понамки Хаос все мусить бути готове. Далі чекав. Передивлявся відео. Ну це щось! Троє чуваків, наче з ансамблю народної самодіяльності, при шаблях і кинджалах, з торбою грошей! Диво дивне.
Завібрував телефон. Петро знизу сповістив, що Понамка прийшла і піднімається. За цю маленьку послугу я його наприкінці тижня пригощав пивом. Заметушився біля столу, потім підбіг до дверей. Прислухався,
– Красю, привіт. Що нового?
– Обід готовий!
– О, це добре! Я голодна як вовк!
Підніс їй тазик з теплою водою і милом. Понамка помила руки і сіла за стіл. Принюхалася до супу.
– Пахне смачно! – почала наминати. – Клієнтів не було? – спитала з напханим ротом.
Я не хотів відповідати, бо це могло відволікти Понамку від їжі, а я ж так старався.
– А? – наполягала вона. Як завжди, їла напрочуд швидко. Глибока, велика миска супу, а вже ложка цокотіла по дну. Ну ще реберця її затримають. Ось вже обсмоктувала перше. – То що?
– Та приходив один…
– Красю, не тягни кота за яйця! Розповідай!
– Поїжте!
– Поїм, за це не хвилюйся! Що хотів клієнт? – вона вже трощила хрящі на кінчиках ребер. Молоденькі реберця з хрящами, вона це любить. Я натиснув на кнопку електрочайника. Відчував спиною її погляд.
– У нього співробітник зник, просить знайти.
– З грошима зник? – Понамка вже гризла останнє реберце.
– Ні. Клієнт думає, що його викрали, – я прибрав миску і поставив перед Понамкою велику тарелю з пастою.
– Хто викрав? – Понамка закинула у рот таку гору локшини, що можна тільки здивуватися, якщо не знати її апетиту.
– Якісь клоуни.
– Клоуни? – вона мимрила з повним ротом, але я зрозумів питання.
– Ага. Один з вусами і оселедцем, ще двоє поголених. Одягнені у якийсь старовинний одяг, у того, що з оселедцем – шабля, а поголені – з кинджалами.
– Що за херня? – Понамка знов спитала не дуже розбірливо, та я знав, про що вона спитає.
– Сам не знаю. Схожі на клоунів, але при грошах. Вони замовили послуги зі встановлення системи зв’язку. На чверть мільйона! Платили готівкою.
– О-о-о! У-у-у! – це Понамка спочатку здивувалася багатству клоунів, а потім віддала належне смаку пасти. – Кайф!
– Я підготував презентацію. Доїдай, покажу.
– Зааз! – не дуже розбірливо, але дуже впевнено наказала Понамка.
З нею краще було не сперечатися, тож повернув лептоп до неї. Спочатку відео, яке приніс клієнт. Понамка так захопилася, що аж жувати припинила. Щоправда, ненадовго. Потім знову жувала, здолала пасту, видихнула.
– Ми беремося за це! Дзвони дяді! – сказала рішуче.
– Але, Понамко, ми навіть не знаємо, хто ці клоуни!
– Дізнаємося! Дай телефон!
– А десерт? Млинці
– Наливай чай!
Вона схопила телефон, комусь дзвонила.
– Алло, Сєню, привіт, це я. Слухай, а ти нічого не чув про таких смішних хлопчиків з оселедцями і шаблями? Ну, одягнені у шаровари, наче фольклорний колектив. Так, зі справжніми шаблями! Чув? І хто це? Не можеш говорити? Давай зустрінемося! Добре, за годину у кав’ярні біля тебе.
Вона зареготала.
– Можливо, Сєня щось знає.
Я мовчав, але розумів, що цей Сєня міг нічого не знати. Він працював у міліції, в обласному управлінні. Непогано заробляв. І був закоханий у Понамку. А вона його постійно відшивала. То міг набрехати, щоб просто побачити її.
– Красю, чого став, давай млинці!
Поставив перед нею тарілку з купою млинців і піалу з медом. Понамка щедро вмочувала і жадібно їла. Тут же наказувала.
– Значить, дзвони клієнту і кажи, що ми беремося. Три тисячі авансу, на перші витрати, а далі в залежності від обсягу робіт.
– Може, спочатку поговорила б з Сєнєю? А що, як цей горішок нам не по зубах?
– Красю, накази не обговорюються! І де мій чай?
Швиденько підніс велику чашку. Понамка запивала і знову дивилася відео. Той момент, де чоловік з оселедцем лупив голомозого в обличчя, а той падав і цілував чоботи нападнику.
– Смішні, еге ж? – спитала Понамка.
– Так, але клієнт каже, що вони небезпечні.
– Бачу. Особливо оцей, – Понамка вказала на вусатого, з оселедцем. – Він убивав.
– Звідки знаєш? – здивувався я.
– У нього погляд такий. Коли людина вбивала, у неї погляд змінюється. Хороші млинці! – Понамка закинула у рот останній.
Важко підвелася з-за столу і пішла в задню кімнату, де вляглася на маленькому диванчику. Після обіду Понамка завжди відпочивала. Навіть коли були термінові справи. Зараз теж миттєво заснула, вже за хвилину тихенько посапувала. Я безгучно зібрав посуд і відніс його мити до загального туалету на поверсі. У коридорі пахло їжею, у інших офісах теж обідали. Але так смачно, як у ТОВ «Хаос», не пахло ні в кого. Я тішився з того, що добре готую. Помив посуд, повернувся, заварив собі міцного чаю. Тюремна звичка, хоча зараз це просто міцний чай, а не чифір.
Сів за лептоп, намагався ще щось знайти по справі, але марно. Потім задзеленчав телефон Понамки. Я подивився час, здається, Сєня вже чекав. Понамка прокинулася, відповіла, що вже біжить. Подивилася у дзеркало.
– Ну і пика! Жах! – Понамка нафарбувала губи. – Телефонував клієнту?
Я б волів дочекатися результатів її розмови з Сєнєю, але Понамка наполягала, то взявся за телефон. Понамка пішла, я міг би відкласти телефон, але не міг її дурити.
– Алло, це Краснодар з детективної агенції «Хаос», ми беремося за вашу справу.