Химери дикого поля

Івченко Владислав Валерійович

– А яка ж?

– Ну, не знаю. Зараз так не говорять, але я їх розумів. Не все, але здебільшого. До того ж один з голомозих міг розмовляти українською.

– Тобто вони точно не з Кавказу? – спитав я.

– А що, на Кавказі є хлопці, які носять оселедці? – здивувався гість.

– Та просто шаблі, кинджали…

– Кавказці зараз із ножами ходять або з пістолетами, судячи з російських новин, – пожартував гість. – Мене ця зброя теж трохи напружила. Хоч вони ж не хвалилися нею, не погрожували, шабля і шабля, є і є. Але якось мені було тривожно, то я попросив аванс. Завжди десять відсотків беру, а тут сказав, що половина суми наперед. І ось дивися!

Гість тицьнув пальцем у екран.

Я побачив, як чоловік з оселедцем кивнув одному з голомозих, той скинув з плеча шкіряну торбу, дістав звідки пачку.

– Це бакси? – здогадався я.

– Бакси, бакси! Ти бачиш, скільки? Сантиметрів десять завтовшки! І сотнями ж!

Ми дивилися, як голомозий відрахував гроші і подав їх моєму теперішньому гостю. Той ошелешено почав перераховувати.

– А чому ви вирішили писати це на відео? Щось підозрювали? – спитав я.

– Ні, я просто пишу всіх, хто приходить до мене у кабінет. Про всяк випадок. Щоб не було провокацій. У мене були неприємності з податківцями. Вони з мене тиснули хабар, я їх послав, а вони мене звинуватили у даванні хабаря. На рівному місці! Ледь відбився і після того поставив камеру, щоб мати записи. Ось дивіться, я узяв кілька купюр і попросив секретарку сходити у банк, він у нас на першому поверсі, щоб перевірити, чи не фальшивка. Я з грошима звик бути обережним, а тут досить велика сума. Секретарка збігала, приходить бліда і каже, що долари фальшиві. Всі купюри, які я дав. Добре, що касирка в банку знайома, не викликала міліцію. Секретарку аж тіпало всю. Я теж побілів, вже подумав, що це якась підстава, УБОЗ вирішив наїхати чи СБУ. А ще боявся, що ці хлопці мене порубають на шматки. Але дісталося не мені.

На відео видно, як чоловік з оселедцем лупить кулаком голомозого, який рахував гроші. Голомозий падає на коліна, цілує чоботи оселедцевого.

– Поголений просив пощадити і кричав, що він не винний, а винний якийсь Едік. Я так розумію, що їх хтось кинув, підсунувши фальшиві бакси. Вони забрали свої долари і пішли. Я аж перехрестився, бо вже не хотів мати з ними справу. Хай їм грець. Замовлення то велике, але занадто дивні люди. Пішли, і добре. Але вони повернулися за кілька годин. І у їх головного товариша жупан був у плямах крові.

– Крові?

– Так, почорнілої.

– Може, то була не кров? – засумнівався я.

– Кров! Бризки, наче він когось рубанув шаблюкою, кров аж пирснула.

– Оце так-так!

– Ага. Вони прийшли, головний кивнув, і голомозий знову дістав гроші. Ось, бачите.

– Гривні?

– Гривні, п’ятисотки.

– Ціла торба п’ятисоток! – здивувався я, коли побачив, як голомозий вигрібає з торби жмені купюр.

– Ціла торба! – запевнив гість. – Я знову послав секретарку у банк, дав з десяток купюр. Вона прибігла, сказала, що справжні. Ми підписали угоду, що вони за два тижні повертаються за обладнанням. Вони вже піти хотіли, а тут Ілля прийшов. Він у мене кращий фахівець на фірмі, хороший хлопець, щоправда, трохи дивакуватий. Йому вже під тридцять, а не жонатий досі і захоплюється ото іграшками. Їздить час від часу на збіговиська, там одягаються у лицарів, ходять з сокирами та мечами.

– Реконструктори?

– Ага, вони. Ілля і собі зброю робив, обладунки, все інше. Це недешеве задоволення, а він, як дитина, цим захоплювався. Побачив зброю у цих хлопців, заговорив. Потім виявилося, що у них під одягом кольчуги, то зовсім захопився. І вони з ним почали про зброю балакати. Ледь я їх випровадив, а Ілля підбіг, почав розпитувати, що за люди. Я йому розповів про замовлення. Сіли з ним думати, як краще все зробити, потім відіслали заявку на обладнання. За два тижні воно надійшло, Ілля зголосився поїхати його встановлювати. Коли ті хлопці знову приїхали,

я спитав про установку. Головний попросив наших фахівців. Я накинув ще сорок тисяч. Не хотілося мені Іллю відпускати, думав, може, пошкодують грошей. Але головний кивнув, розплатилися і за обладнання, і за встановлення. Баксами, але цього разу справжніми. Повантажили обладнання. У них був найнятий фургон. Домовилися, що Ілля з ними їде, за кілька днів все встановить, навчить користуватися, після чого повернеться. Я його пробував відмовити, бо якісь люди дивні, але він запевняв, що це хороші люди і живуть у незвичайних місцях.

– Що значить, у незвичайних?

– Та я і сам не дуже зрозумів. Вони не казали, де знаходяться. Але чимось Іллю зацікавили, що він дуже туди хотів поїхати. Казав, що цікаві хлопці. Ми домовилися, що Ілля дзвонитиме, як все іде, чи не потрібно чогось ще з обладнання або інструментів. Але він так і не подзвонив. І телефон його у перший же день вимкнувся. Два тижні вже минуло, а від нього жодних звісток.

– До міліції зверталися?

– Неофіційно, через знайомого. Він майор, заступник начальника райвідділу. Коли побачив відео, то зблід, перелякався, сказав, що міліція цим займатися не буде.

– Чому?

– Бо в них наказ оцих хлопців з оселедцями і шаблями не чіпати. З Києва наказ. Хто такі, він не знає, але знає, що їх просто не чіпають, бо собі дорожче. Ну і хлопці ці рідко коли висовуються у місто. Знайомий мій порадив до вас звернутися. То як, знайдете?

– А що, зовсім невідомо, куди вони поїхали? Ці хлопці з Іллею?

– Та чого ж, відомо. Я номер їх фургону записав, знайшов потім водія. Він розповів, що відвіз їх на північ, кілометрів двісті, до ріки Снів. Є там така.

– Ага, щось чув. І що на ріці?

– А нічого, довіз, вони заплатили і відпустили водія. Він так зрозумів, що на катер якийсь чекали, бо розвантажилися на пристані.

– Пристань? А що, та ріка Снів така велика?

– Та ні. Я ж там був. Ну, метрів 50 завширшки, іноді більше, а іноді і менше.

– І що, кораблі там ходять?

– Кораблів не бачив. Але пристань є. Я місцевих спробував розпитати, але вони тільки про хлопців з оселедцями почують і одразу лякаються, тікають, наче від нечистої сили. Так я нічого і не дізнався.

– Як думаєте, вони попливли річкою чи через воду перебралися і далі поїхали?

– Думаю, що попливли, бо на іншому березі ліс, жодних доріг, – чоловік подивився мені у очі. – То візьметеся?

– Думаю, що візьмемося, але остаточне рішення за нашим гендиректором. Як тільки вона з’явиться, я доповім їй про вашу справу і сьогодні ж повідомлю вас про рішення. Але одразу хочу попередити, що наші послуги недешеві.

– Я знаю, але мені треба Іллю повернути. Він мій похресник, та й у фірмі на ньому багато що трималося. То я заплачу, гроші є.

– Що ж, тоді залишайте телефон. І я, з вашого дозволу, перепишу це відео.

– Так, звісно.

Він залишив свій номер і пішов. Я подивився відео ще раз. Виглядало як цирк, але який сенс у цьому цирку? Вирішив погуглити. Спочатку намагався знайти цих хлопців. Але як їх назвати? Хлопці з шаблями? Тут фотографії здебільшого зі Сходу. Зовсім не те. Сучасні козаки? О господи, якісь морди п’яних дядьків. Тоді почав шукати інформацію про цього Іллю. Знайшов одразу. Він виявився одним із найвідоміших реконструкторів, купа фотографій, де він у середньовічному вбранні, в оточенні так само одягнених людей. З мечами, списами, у шоломі, при щиті. Знайшов його профіль «ВКонтакті». Також багато фото. На стіні численні питання від друзів, де він зник, чому не відгукується. Питання залишилися без відповіді. Скачав його фотографії. Потім підготував презентацію, щоб наочно розповісти про справу.