Химери дикого поля
Шрифт:
– Вони і нам голови відріжуть, як тим бандюкам!
– Красю, не панікуй, – строго сказала Понамка. – Розмовляти буду я, а ти стій спокійно і не рипайся.
Вершники були близько. Тепер уже можна було бачити, що їхній загін поділений на три частини. Попереду на баских конях, одягнені у сині шаровари і червоні жупани, з-під яких виблискували обладунки, мчали чоловіки з оселедцями, озброєні шаблями. За ними на невеликих конячках поспішали молоді хлопці, підлітки років п’ятнадцяти. Одяг в них був не такий яскравий, шаблі менші, на голові волосся було зібране у довгі хвости. Останніми мчали голомозі, в них були зовсім дрібні коні, одяг сіренький, а зі зброї лише кинджали. За цими їхало ще кілька коней без вершників. Загін поспішав до нас, але не змішувався: підлітки
– Доброго дня, – сказала вершникам. Ті роздивлялися нас. Роздивлялися вороже.
– Імати дівку, – кивнув чоловік з оселедцем.
Мабуть, це і був панич, про яких розповідав Бар-Кончалаба. Був він високий, широкоплечий, з вольовим обличчям і грізним поглядом. Такими ж були і його товариші, що ставили коней дибки і тримали руки на шаблях. Наказ панича побігли виконувати двоє голомозих. Один був років біля сорока, невисокий, але жилавий чоловік, другий – молодий, теж міцний хлопець. Вони і кинджалів не вихоплювали, мабуть, думали, що легко схоплять дівку. Помилялися, бо Понамка трохи змістилася убік, зустріла потужним ударом у щелепу першого, а потім напала на ошелешеного другого. І ось вони вже валялися на землі з заюшеними пиками, а Понамка вихопила їх кинджали. Я аж очі закрив, бо подумав, що зараз нас зарубають за цю зухвалість. Навіщо Понамка почала демонструвати свої боксерські вміння?
– Ач яка! – сказав панич. – Ти імай.
Я відкрив очі, побачив, що один з підлітків зістрибнув з коня і побіг до Понамки. Вихопив свою шаблю, яка була коротша, аніж шаблі паничів, але довша, аніж кинджали голомозих. Підліток, скоріше юнак, був вищий за мене, стрункий і сильний, схожий на молодого хижака, кинувся на Понамку. Він не жартував, не грався, з усієї сили рубав, і я вже подумав, що кінець моїй добрій панні, але Понамка несподівано вправно відбивала удари юнака. Той дратувався, потім хотів схопити Понамку за волосся, але отримав кулаком в обличчя і аж покотився. Понамка була білявкою з близькою до ідеалу фігурою, але мала удар наче у якогось міцного мужика. Легко валила з ніг амбалів, вищих за неї на голову. Ось і тут хлопець впав, аж заричав від люті, підхопився і кинувся на Понамку, вклавши усю силу в удар, що мусив її вбити. Але Понамка відстрибнула, хлопець рубанув землю, а Понамка приклала його по потилиці рукояттю кинджала, і нападник впав непритомний. Понамка забрала його шаблю.
Я помітив, що паничі почали посміхатися і задоволено передивлятися між собою.
– Сей і сей, – сказав панич, і ще двоє юнаків зістрибнули з коней і побігли до Понамки.
– Це несправедливо! Так не можна! – обурився я.
– Красю, не лізь, – тихо сказала Понамка.
Вона тримала у правій руці шаблю, а у лівій кинджал. Юнаки наближалися до неї з різних боків, щоб вона повернулася до когось з них спиною. Понамка відбила атаку одного і сховалася за ним. Юнаки знову розбіглися, щоб атакувати з двох боків. Понамка вийшла з оточення, але було зрозуміло, що рано чи пізно їй не вдасться втекти. Юнаки знову кинулися в атаку. Вони очікували, що Понамка спробує прорватись, а вона замість цього пішла у саму гущину, ледь встигала відбиватися, ось хлопці кинулися на неї. Понамка відбила їх удари, а потім несподівано вдарила носаком одного. По причинному місцю. Той схопився руками і впав на коліна. Понамка вдарила другого. Вона б могла зарізати його кинджалом, але замість цього вдарила кулаком у щелепу. Дуже потужно, бо руків’я кинджала посилило удар. Юнак звалився. Понамка забрала в нього шаблю, потім обеззброїла і другого хлопця.
– Вбивати їх чи не треба? – спитала у паничів.
Ті тільки головами крутили. Один з них, той, хто наказував, стрибнув із коня. Вихопив шаблю. Важку, довгу. Понамка стояла проти нього з шаблею поменше і кинджалом. Я перелякано дивився на панича, який скинув жупан. Хижо посміхався. Він був високий, міцний, з довгими м’язистими руками та ходою тигра. Він наближався до Понамки, схожий на
– Мене си звати Зубатий, а се браття Дерихвіст та Стріла, – сказав панич. Він дивно розмовляв. Наче і українською, але іншою, у нас так не говорили. – А ти як менуєшся?
– Понамка, – вона дивилася на нього насторожена, готова відбиватися далі.
– Звідкіль є ти?
– Здалеку, – Понамка, як колишній слідчий, знала, що чим більше скажеш, тим гірше.
– Герця їй подайте! – наказав Зубатий і сів на коня. Понамці підвели дебелого жеребця, що аж землю копитом рив. Злякався я, що скине ця тварина добру мою панну, але Понамка стрибнула на коня і так повіддя узяла, що одразу припинив він фиркати і в усьому почав підкорятися.
– А яко з цим вчинити? – спитав про мене один з голомозих.
– У раби його візьміть, – наказав Зубатий.
– Він мій! – втрутилася Понамка.
– Се слуга твій? – спитав Зубатий
– Так, – впевнено сказала Понамка. Я намагався не тремтіти, щоб вони не бачили, як мені страшно.
– До слуг його! – наказав він одному з голомозих. – І подивіться птаху сю залізну, чи є там що у нутрощах!
Голомозі полізли, витягли зсередини пом’яте відро та вогнегасник.
– Потому залізо заберемо, – сказав Зубатий. – Напрод!
Паничі нагнали коней. Їхали попереду. Всі троє були справжні богатирі. Років від тридцяти до сорока, з пишними оселедцями, закрученими за вухо, у коштовних обладунках, при довгих шаблях. Не знаю, як змогла Понамка не програти двобій одному з цих воїнів. Понамка їхала за паничами в оточенні підлітків, яким було від дванадцяти до шістнадцяти років. Не такі міцні, як паничі, але високі, стрункі, напружені. В сідлі трималися впевнено, дивилися на Понамку. Останніми їхали голомозі і я з ними, трусився на чужому дрібному коні, якого мені дали.
Швидко мчали полем. Я вперше їхав верхи, ледь тримався, щоб не впасти. Мене брали нерви, бо тільки-но ледь не вбили. І можуть вбити трохи згодом. Ці паничі вони такі. Я хотів втекти звідси, повернутися до розміреного життя в Оклункові, я ж казав, що не треба вплутуватися у цю авантюру, але Понамка не послухала. Дарма! Я ледь не плакав, а потім примусив себе припинити скиглити. Пізно. Тепер треба було виживати.
Намагався не дуже трястися у сідлі, почав озиратися навколо, щоб відволіктися від жаху. Попереду побачив невелику фортецю: частокіл з кількома баштами, на яких чергували голомозі. Коли ми були вже поруч, відчинилися ворота однієї з башт, до якої вів підвісний міст. Ми заїхали всередину. Там нас чекали ще паничі, підлітки з невеличкими шаблями і багато голомозих. Всі здивовано роздивлялися Понамку, мене майже не помічали.
Паничі, що привезли нас, підійшли до своїх товаришів. Всі вони були схожі один на одного: високі, стрункі, широкоплечі. Засмаглі голови, довгі оселедці, у вухах серги, всі з вусами, у обладунках і при шаблях.
– Ся прилетіла птахою залізною, какови з чужинських країв літають, – доповів Зубатий. – Та вона не з рабів. Добре валчить і шаблею, і ручно. Слуг одолєті, джур одолєті, супроти мене звитяжила, билася, яко з нас хтось.
Паничі дивилися на Понамку, яка стояла перед ними, склавши руки на шаблі. Всі інші, і голомозі, і підлітки, стояли осторонь. Я з ними.