Химери дикого поля

Івченко Владислав Валерійович

– Господи, що це? – я побачив велику галявину, якою мчали дивовижні тварюки, трохи схожі на людей, але в них була лише одна нога, потужна, з широкою ступнею. Ногою ці істоти відштовхувалися від землі і підстрибували одразу на кілька метрів вгору і на десятки метрів у довжину. Істоти порослі шерстю, з лев’ячими гривами на головах і з луками у руках. Посилали в нас багато стріл, стрибали за нами, але ми були швидші за них і занадто високо для їхніх луків.

– Примітивні істоти, але досить

небезпечні, – пояснив Бар-Кончалаба. – Особливо, якщо зіткнутися з ними на землі. Можуть розстріляти, не наближаючись.

– Слухайте, що це, в біса, за краї такі? – спитав я нервово. Бо нічого не розумів.

– Ну, краї як краї, це ж ріка Снів, – розвів руками письменник.

– Чому тут так?

– О, це питання, відповідь на яке коштує дуже дорого. Я шукав її все життя і не знайшов. На жаль. Але не переймайся, тобі ж тут не жити. Злітаємо, подивимося з висоти пташиного польоту і додому. Не переймайся. Подивися, яка краса навколо.

Ліси, ліси, ліси, інколи серед них плями озер, пагорби, жодних ознак людей. А ми ж летіли вже досить довго.

– А це не Росія? – знову спитав я Бар-Кончалабу.

– Ні, Росія ж на сході, а ми летимо на захід. Це Україна. Точніше, територія між Росією і Україною, яка нікому не належить.

– А чого її досі не захопили?

– Тому що її важко захопити, а ще важче утримати.

– Стільки лісу! Не розумію, як його досі не випиляли.

– Це важко з технологічних причин, – Бар-Кончалаба зареготав не зрозуміло чому. Мені він не подобався, то я відвернувся від нього, дивився в ілюмінатор. Летіли. За деякий час я побачив попереду якусь фортецю з вежею.

– Фортеця! – закричав я.

– Де? – Бар-Кончалаба підбіг до мене і подивився в ілюмінатор. – Точно, вона!

Складена з кам’яних брил досить висока башта стояла на березі ріки, оточена дебелими мурами. Ми знову були над рікою! А он якісь люди бігають на стінах. З десяток. Я хотів спитати Бар-Кончалабу, що це за люди, а замість цього отримав по голові. Чимось важким. Завалився зі стільця на металеву підлогу, що вібрувала в такт двигуну. Щось темне заливало мені очі, я не знепритомнів, але був у якомусь дивному стані нокдауну.

– Бери праворуч! Праворуч, інакше я тебе застрелю! – почув я голос Бар-Кончалаби з кабіни.

– Ти що коїш? – скрикнула Понамка.

Постріл, який добре було чути, не дивлячись на гуркіт двигуна.

– Або береш праворуч, або я вас пристрелю! І хай хтось тільки рипнеться! – верещав Бар-Кончалаба.

– Праворуч не можна! Там небезпечно! – обізвався льотчик.

– Небезпека у моїй руці! Це пістолет! Хочеш отримати кулю в голову? Ні? Тоді лети, інакше застрелю! – валував Бар-Кончалаба.

– Слухай, краще поверни, бо цей навіжений дійсно

тебе застрелить, – закричала Понамка. Кричала, щоб її почули, голос у неї був спокійний. У моєї панни були залізні нерви, вона не лякалася навіть у найжахливіших ситуаціях.

– Бери праворуч! – у Бар-Кончалаби була майже істерика.

– Туди не можна, ми загинемо! – стояв на своєму льотчик.

Ще постріл. Куди той клятий письменник стріляв? Хоч би літак не пошкодив!

– Спокійно! Я беру праворуч, беру! – прокричав льотчик, якого другий постріл, мабуть, переконав. – Уже взяв! Тільки мушу попередити, що там нас чекає смерть!

– Зменш висоту. Лети понад лісом, якомога нижче, – наказав Бар-Кончалаба. – І навіть не думайте рипатися, бо пристрелю! Обох! Мені втрачати нема чого!

– Що ти замислив? – спитала Понамка.

– Дещо! Зараз завезете мене, а потім летіть, куди захочете!

– Як довго летіти? – спитав льотчик.

– За моїми розрахунками десь півгодини.

– У нас не вистачить пального на зворотній шлях, – крикнув льотчик.

– Вистачить. А як ні, то сядеш у паничів, заправитесь там.

– Вони більше не приймають літаки!

– Поменше патякай, лети! – наказав Бар-Кончалаба.

Я тільки чув ці крики, нічого не бачив, бо очі заливало щось темне і тепле, у голові гуло. Я став рачки, витер очі рукою, трохи роздивився. Ага, онде стояв Бар-Кончалаба у дверях кабіни, він наставив пістолет на пілота. Мені запаморочилося в голові, і я сів, підігнувши коліна.

– Слухай, там же немає летовища, я не зможу приземлитися, – сказав пілот.

– А мені і не треба, у мене є парашут, – зареготав Бар-Кончалаба.

– Парашут несправний. З ним не можна стрибати. Давай повернемо назад, – запропонував льотчик.

– Не бреши, парашут я перевірив, він у робочому стані. Летимо.

– Що ти зробив з Красею? – спитала Понамка.

– Трохи пригостив по голові. Він живий, не хвилюйся.

– Навіщо ти чекав нас, щоб полетіти сюди, чому не полетів сам?

– Бо думав, що ніхто не погодиться. Льотчики – забобонні люди, їх важко переконати. А тут ви з’явилися і все вирішили! – Бар-Кончалаба зареготав.

– Там дійсно небезпечно! – дратувався пілот.

– Тримайся якомога нижче, і тоді у вас буде шанс врятуватися! – наказав письменник.

– У нас, а в тебе? – спитала Понамка.

– За мене не хвилюйся!

– Ти просто вистрибнеш? А що далі, куди ти підеш?

– Чула щось про Райгород? – хрипко сказав Бар-Кончалаба.

– Райгород? Що це?

– Місто для героїв, де вони отримують вічне життя і рай. Ось я туди.

– Що за маячня? – скривилася Понамка, яка була не схильна до метафізики.