Химери дикого поля
Шрифт:
– Не маячня!
– Ти віриш у рай? – Понамка зареготала.
– Ще раз засмієшся, і я тебе пристрелю, – крикнув ображений Бар-Кончалаба.
– Чорт, мужик, ми ж там всі загинемо! Туди пацани на винищувачах боялися літати, а не те що на цій шкарбанці! – закричав льотчик, який, судячи з голосу, дійсно дуже хвилювався. – Нам кранти!
– Не панікуй! Тримайся нижче, тільки за дерева не зачепись. Коли я вистрибну, розвернешся і повний вперед. У вас дуже хороші шанси врятуватися.
– Слухай, а можна і мені у той Райгород? – несподівано спитала Понамка.
– Що? –
– Хочу з тобою у той рай для героїв.
– Ні!
– Чому?
– Тому! І не відволікай мене! Мовчи! – Бар-Кончалаба щось роздивлявся, мабуть, мапу. – Ага, он покинута фортеця. Тримайся праворуч від неї. Ще недовго! А ти сиди, де сидиш! – це він крикнув мені, бо я намагався підвестися. Але не міг. У голові бозна-що. Він добряче мене вдарив. Клятий письменник, я ж підозрював, що якийсь він гнилий, щось затіває!
Сидів на підлозі, вібрував разом з нею. Летіли. Ніхто більше не розмовляв, всі були напружені.
– Так, он він, Райгород! – крикнув Бар-Кончалаба. – Лети до того поля. І набирай висоту, я не хочу розбитися! Набирай! Там я вистрибну і летіть, куди хочете! Давай! Так, добре. І не намагайся зі мною жартувати! Я стрілятиму! Зрозумів? Стрілятиму!
– Спокійно! Спокійно! Стрибай, тільки не психуй! – попросила його Понамка.
– Я пішов. Всім залишатися на своїх місцях!
Бар-Кончалаба позадкував з кабіни.
– Не рипатися! – це він кричав мені. В нього був пістолет, звичайний ПМ. Я ліг на підлогу, притиснувши руки до голови. Бар-Кончалаба відкрив двері і визирнув. Потім крикнув: – Дякую за приємне товариство! Бувайте! – він стрибнув.
Слідом за ним із кабіни стрибнула Понамка. Зачинила двері, підбігла до мене.
– Красю, як ти? – вона допомогла мені підвестися і підвела до сидіння.
– Та нічого, добре, – кивнув я.
– Молодець, тримайся, все позаду! – вона витерла мені кров з обличчя. – Зможемо полетіти до тих паничів? Мені треба дещо подивитися, – спитала у льотчика.
– Та які паничі? З мене вистачить пригод! Додому! – верещав він.
– Чого він так злякався? – здивувався я, бо льотчик не був схожим на істеричку, але зараз поводився саме так.
– Не знаю, просто не чекав такого, – посміхнулася Понамка.
– Клятий письменник, – скривився я. – Відчував, що з ним щось не так!
– Ага, якийсь божевільний. Добре, що сам вистрибнув, а не довелося викидати, – вона зареготала. – Ну що, тримайся ось за поручень. Тримаєшся?
– Так, дякую, Понамко.
– Все буде добре, ми вже повертаємося.
Вона повернулася до кабіни, я дивився в ілюмінатор. Ріка, по берегах ліси, якась тінь майнула згори, я намагався побачити, що то було, втиснувся обличчям в ілюмінатор, але нічого не побачив. Підвівся, щоб перейти до протилежного борту і подивитися звідти, коли раптом удар, від якого літак здригнувся. Перерваний вереск пілота, лайка Понамки, я покотився по салону, ледь не почав блювати, так мені було зле і страшно. Підхопився, бо Понамка могла бути у біді, я мусив допомогти своїй добрій панні. Зробив кілька кроків і зупинився. Бо в ілюмінаторі по правому борту побачив величезного змія, який летів
– Чорт! Красю, пілот кудись зник! Ми падаємо! – закричала Понамка. Кричала вона не тому, що злякалася, а просто перекрикувала двигун і інформувала мене про ситуацію.
Ми дійсно падали, літак нахилився вперед, і я побіг до кабіни. Ноги підгиналися, мене всього трясло.
– Фак, падаємо! – продовжувала доповідати Понамка. Я забіг у кабіну. Вона була вся у крові. І велика дірка ліворуч, якраз над місцем пілота. Самого пілота не було, змій схопив його і вирвав з крісла. – Земля! – закричала Понамка, і я побачив, що попереду на нас летіла земля, дерева, ліс. – От херня! – крикнула Понамка.
Я штовхнув її праворуч, на порожнє сидіння, а сам стрибнув у крісло, де раніше сидів пілот. Обома руками схопився за важіль керування, вперся ногами і потягнув його до себе. Двигун ревів, ми падали, земля ставала все ближче. Я помітив, що ми падаємо не так прямовисно, як раніше, але здавалося, що все одно нам забракне часу. Я відчайдушно тиснув важіль на себе і заверещав. А потім дерева, що були вже поруч, несподівано зникли, і ми побачили небо. Понамка радісно закричала, але нас завалило на правий бік. Я трохи зменшив оберти, намагався відчути літак. Мені вдалося його вирівняти.
– Йо, Красю, ти що – льотчик? – закричала Понамка і здивовано подивилася на мене.
– Ні, але десь тисячу годин на авіасимуляторах налітав. Щоправда, на сучасних винищувачах, а не на таких музейних експонатах, – я вже контролював літак, роздивлявся, куди летіти. – Понамко, витри кров з карти, – попросив її, бо сам боявся кинути важіль керування.
– Красю, ти крутий! А я думала, що ти порнуху годинами дивишся! Сидить, напружене таке, пика червона! – вона витерла мапу. У дірку, через яку витягли пілота, сильно задувало. І мені було страшно.
– Понамко, іди у салон, дивися в ілюмінатори по обидва боки, щоб нас знову не атакували, – попросив я.
– Добре! – вона стрибнула у салон.
– Чисто! – крикнула невдовзі. Я кивнув. Роздивлявся мапу. Але вона була до одного місця, бо це мапа території навколо Оклункова. От би мапу Бар-Кончалаби сюди! Згадав, що ми летіли до башти на захід, потім узяли на північ і так тримали, аж поки не дісталися покинутої фортеці. Потім узяли трохи на схід. То зараз летіти на південь і дивитися, чи не побачу знайомі орієнтири. Збільшив оберти, мені хотілося якомога швидше забратися звідси.
– Понамко, що там?
– Чисто! Красю, як виберемося, я тебе буду називати Нестеров! – крикнула Понамка і засміялася. Вони любила стресові ситуації, у ній починав грати адреналін, а мені було дуже страшно. Схопився за важіль, перелякано оглядався навколо. Потім подумав, що ніколи ж не садив «кукурудзник». Якби «F-16», я б його посадив, я стільки разів його садив, я знав, що робити! Але цей «Ан-2»! Хоча технологія приблизно однакова. Знизитися, зменшити оберти, трохи задрати ніс і все. Клятий письменник! У яку халепу нас втягнув!