Гра в королеву

Пишнюк Тетяна

Через цю авантюрну пригоду проїхала свою зупинку. Сьогодні чомусь ніяк не втрапить у ціль — то не доїде, то переїде. Роззирнулася довкіл — дрібні сніжинки іскрилися на тлі вечірніх вогнів, що, наче світлячки, обліпили столичні крамниці. Холодний вітер дихав у лице морозом, отямлював розбурхану голову. З-перед очей не йшов чоловік, чий образ чітко відбився в пам’яті. Наче сфотографувала і тепер розглядала щойно зроблену світлину.

Загарчав у сумці мобільний.

— Чую, золотко

моє. Що трапилося?

— Мамо, Олесь істерить. Погрожує заістерити мене, якщо я не дам йому погратися твоєю цяцькою…

— Моєю цяцькою? — здивовано запитала Маруся. Ніяк не могла втямити, що донька має на увазі. — Якою цяцькою, Яринко?

— Ну, твоєю… Тією, що в коробці на шафі…

— У коробці?.. — перепитала й почала здогадуватися, про яку цяцьку йде мова. — Ярино! Хто дозволив залазити на шафу?! І як ви туди добралися?! — перейшла на роздратований крик.

— Це О-ле-е-сь… — протягла дівчинка. — Він вніс із балкона драбину і виліз на шафу… Шукав старого глобуса.

— А глобус йому навіщо?

— Зібрався в Індію…

— Дай мені його!

— Кого, мамо?

— Глобуса! Тобто — Олеся!

— Ма-мо, — почула розпачливий голос сина.

— Слухай ти, Сінбаде! — закричала на весь перон Маруся. — Я зараз приїду — буде тобі Індія, буде тобі істерика і драбина на небо! Залиш коробку в спокої!

— Добре, мамо… Я тільки хотів…

— Я приїду — нічого не будеш хотіти!

— Мама, мамочко, — почула доньчине схвилювання. — Лесь побіг класти все на місце. Не свари його…

— Досить! — уже потеплілим голосом. Вимкнула телефон.

Стояла на пероні, пропускаючи електрички, дивилася на телефон — і посмішка повернулася на її губи. Спершу сміялася беззвучно, а потім, не втримавшись, розреготалася на весь голос. Люди озиралися. Хто й собі всміхався, дивуючись із веселої жіночки, а хто обминав її (на всякий випадок). Сіла на холодну лавку, щоби заспокоїтися. Що ти вдієш із тим хлопчиськом?! Навіть уявити не могла, що він вилізе на височезну шафу. Чому його аж туди занесло?

— Це ж треба — мою цяцьку… — мовила вголос і озирнулася, чи ніхто не зауважив, що говорить сама із собою.

Посмішка поволі сходила з обличчя. І те, що тільки-но здавалося смішним, перестало таким бути. Та вона тією цяцькою й разу не гралася. Це колеги (жартома, чи й всерйоз) їй на день народження подарували вібратор.

Пригадала, як напередодні уродин шепотілися за її спиною. Здогадувалася, що готують сюрприз. Але не могла навіть уявити, на що здатна фантазія рідних колеґ, котрі так турбуються про її фізичне і, як вони сказали, заодно й психічне здоров’я…

Уранці бігла на роботу в передчутті свята. Травневе сонце спонукало до гарного настрою. Та й діти

додали радощів — подарували любимій мамусі власні малюнки зі смішними підписами. Вона так зраділа тим малюнкам, що не шпетила за граматичні помилки під ними.

Коли з’явилася на роботі, в кабінеті вже очікували з квітами колеґи. Вони в один голос заскандували:

— З днем народження!

Маруся посміхалася. Її переповнювали приємні відчуття. Так хороше, коли люди, з якими проводиш чимало часу (а буває, не ладиш із деким, не завжди спокійно витримуєш чийсь характер), так радо і щиро тебе вітають. Вона взяла троянди, притулилася носом до їхнього запаху і вигукнула:

— Лю-ди, я люблю вас! Дякую!

— А ми як тебе любимо! — підійшовши, ніжно обійняв її високий вусань Тарас. — І як вияв нашої любові приготували два подарунки.

Довгою рукою вказав на стіл, де стояли дві яскраво запаковані коробки. Одна велика, інша значно менша. Маруся підійшла до коробок, роздивилась і поглянула на колеґ.

— Маю вибрати одну?

— Твої обидві, — кокетливо всміхнулась Оленка — молоденька, завжди вишукана й елеґантна. — Хочемо бачити, на що вкаже твоя інтуїція.

Маруся знову прикипіла поглядом до коробок. Ніяк не могла зважитися, на якій зупинитися. Ці хитруни, мабуть, придумали щось підступне. Якщо вона вибере велику коробку — це вкаже на захланність. Якщо малу… Ну, звідки їй відомо, на що це вкаже! Зрештою, зважилася й вибрала таки меншу. Вона яскравіша та ще й зверху рожевий бантик. Такий собі показовий глямурчик, під яким точно не може бути бомби.

— Я вибрала, — поклала руку на коробку.

Усі були задоволені її вибором — запосміхалися. Тарас аж підстрибнув із радощів. Підійшовши до Марусі, знову стиснув її в обіймах.

— Ну, Марусино, я в тобі ніскільки не сумнівався. Ти таки жінка!

— А хто сумнівався, що я жінка? — здивувалася Маруся. — У мене що — вуса виросли? — глянула з докором на колеґ.

— Та ні! — розреготався Тарас. — Виросла стіна між тобою і чоловіками.

— Угу… — мугикнула жінка. — Це таки краще, аніж вуса.

— Краще б вуса! — пожартував Едуард.

— Едику! — вжахнулася Маруся. — Що я тобі зробила?

— Нічого такого… Не враховуючи деяких нюансів… Просто — це було б весело.

— От нахаба! — не витримала Наталка, завідувачка аналітичного відділу. — Думаєш, як завів лисину, то й не буде за що вхопити?

— Я навіть упевнений, що буде. Тільки ви, Наталю Ігорівно, дуже вже несмілива жіночка, пардон, дівчина. І завжди не за те хапаєте.

— От дідько лисий! — усміхнулася Наталя.

— Лисина — ознака чоловічої сексуальності, — зауважив Едуард.