Гра в королеву
Шрифт:
— Розумниця моя…
— Ось це вже схоже на правду.
Батьки Марусі постійно забирали дітей на канікули до Дніпропетровська. Там влаштовували різні розваги: взимку водили на всі новорічні дитячі вистави, на ковзанку. Дітям — розкіш, батькам — утіха і Марусі — воля. Батько, маючи трохи більше вільного часу, ніж мама, приїздив за дітьми. У них ще за тиждень до від’їзду стояли спаковані у валізу речі. А Семен, рудий кіт, якого вони вважали повноправним членом родини й також забирали на канікули, чатував біля валізи. Вважав своїм обов’язком сторожити її.
Першого
Маруся згадала про завтрашню передноворічну корпоративну вечірку. В них традиція, що склалася за багато років, — із колективом усі свята відзначають разом. І місце мають уже постійне: затишний ресторанчик у гідропарку. Влаштовує всіх місцем розташування і помірною ціною. Та й музиканти грають не лише шансон, що нині не часто трапляється.
Одягу повна шафа, а вдягнути нічого. Власне, як завжди і як у майже всіх жінок. Скільки б не було костюмів чи суконь, проте нема тієї, що влаштувала б усім: кольором, довжиною, вирізом. Коли купуєш, здається, що саме те, яке шукала так довго. Раз зодягнеш — і обов’язково знайдеш якийсь ґандж. Маруся натягає на себе уже, мабуть, із десяту одежину і знову з гримасою незадоволення кидає на диван.
— Або гардероб підібраний бездарно, або й справді мама права, коли називає балуваною Галею! — мовила жінка спересердя, стягуючи із себе чергову сукню, що викликала роздратування.
Стояла перед дзеркалом незадоволена сама собою. З таким виразом обличчя точно жодна сукня не підійде. Напевне, потрібно не сукню до обличчя підбирати, а навпаки. Посміхнулася. Посмішка їй також не сподобалася, видалась якоюсь неприродною. Поглибилися зморшки навколо рота. Погустішали павутинки довкола очей. Старість? Чи не рано?
Вона не запитує, коли приходити. Приходить — і все. А ти вже сама вирішуй, що з нею робити. Хочеш — мирись, а хочеш — борися. Змиритися легше — дивишся в дзеркало й кривишся, дивишся й кривишся, а потім і звикнеш. Але Марусі не хочеться миритися. Ще іншого разу і про заміжжя мріє. Але про таке, щоб потім не жаліти, як за першим.
Дмитро був коханням із першого погляду. Пам’ятає, як вона вперше його побачила: серце перекинулось і збилося з ритму. Тоді була невизначена пора, коли вже не осінь, але ще й не зима. Студенти, майже всі зодягнені не за сезоном, із почервонілими носами бігцем поверталися з пар. Вона ж, зодягнена в нову розкішну дублянку, що мама купила в Москві, влетіла в гуртожиток і побачила хлопця, який привітно розмовляв із вахтеркою. Навіть оком не повів у бік дівчини. Вона звикла, що всі озираються на неї, а тут така непоштивість. Навіть зверхність до неї, тієї, яка ніколи не була обділена увагою. Кожен вважав за честь хоча б поговорити. Вона ж знала собі ціну — не з усіма вступала в розмову. Дівчата здебільшого недолюблювали її, але вона цим ніскільки не переймалася. Дружила переважно з хлопцями й почувалася цілком комфортно.
Прийшовши тоді у
І ось уперше стало прикро, що нею зігнорували. Коли зауважувала, що це траплялося з котроюсь із дівчат, мала певне егоїстичне задоволення, що з нею такого ніколи не буде. Бо вона — обрана! Це підтверджували десятки поклонників, і ще більше тих, хто навіть не смів таким вважатися. Й у ту хвилину ладна була натовкти пику тому зверхникові за спричинене приниження. Звичайно, всім було не до неї — ніхто й не зауважив тої гіркої для дівчини миті. Кожен був зайнятий собою і своїми відчуттями. Але Марусі здалося, що всі завважили її приниження.
У кімнаті дістала рожевий атласний халатик. Накинула на струнку фіґурку, крутнулася кілька разів перед дзеркалом і, під приводом подзвонити, побігла до телефонного автомата на перший поверх, де ще мав сидіти той хлопець. І не обманулася. Він продовжував розмову з вахтеркою, котра, як з’ясувалося згодом, була його рідною тіткою. Дівчина рожевою павою пропливла мимо зухвальця, і той зачаровано простежив за нею очима. Відчувала, що погляд як прикипів до її постави, так і не міг відклеїтися. Хлопець заворожено пильнував за всіма її рухами, і навіть тітка не змогла вивести його зі заціпеніння, коли шарпнула за рукав і заперечно закивала головою. Маруся здогадалася про кого мова. Вахтери насторожено ставилися до неї. Навіть побоювалися. Бо її дружба з Тунгусом наводила страх на весь гуртожиток. Спершу й саму ця дружба лякала. Але згодом саме це зробило Марусю королевою гуртожитку. Жоден хлопець, яким би зухвалим не був, не смів навіть поглядом образити некороновану королеву. Напевне, саме про це й попередила Дмитра добра тітка-вахтерка. Але чари вже зробили своє, і жодні попередження не змогли зупинити шквал несподіваної пристрасті.
Маруся так само гордовито вийшла з телефонної будки й попрямувала на свій поверх. Дмитро, наче підхоплений смерчем, кинувся за дівчиною.
— Мадам, давайте знакоміцца! — вигукнув хлопець, наздоганяючи її на останній приступці сходів.
— Чого раптом? — запитала погордливо, дивлячись згори донизу.
— І зовсім не раптом. Цю зустріч передбачив ще Нострадамус. Ви ж пам’ятаєте: і злетить вона рожевим птахом над його тихим життям, і народять вони в любові двійко діток, схожих на янголів, і житимуть вони довго й щасливо…
— Амінь! — перебила насмішкувато.
— Не вірите?
— Хіба я так схожа на марновірну істоту?
— Ви взагалі ні на кого не схожі… Я таких ще не зустрічав!
— А ви з яких гір спустилися?
— З високих.
— І то, мабуть, лише за сіллю…
— Ні, мадам, за медом… Я вже відчуваю його солодкий присмак…
— А ви не знаєте, що від меду, буває, щось злипається…
— Мозок мій уже злипсь, і його ніщо не порятує.