Гра в королеву

Пишнюк Тетяна

— Дивина! У вас був мозок!

— Чому був?

— Aлe ж ВИ самі сказали, що він злипся!

— Злипся, та не випарувався!

— Якщо ваш мозок має властивість злипатися, то краще б йому зразу випаруватися.

— Ви жорстока, мадам! — вигукнув награно театрально.

— Я добра мадемуазель!

— А чим доведете свою доброту?

— А ви мене що — найняли доводити?

— Ні. Ну що ви… Я просто хочу довести вас до палацу.

— Небагато розуму треба, щоб не вгледіти у вашій несподіваній галантності банального залицяння… — сказала суворо.

—

Ну, ви… справді, не тільки красива… Пробачте, мадемуазель, я, мабуть, таки не в ті двері постукався… — повернувсь, щоби піти.

— Несміливо стукали… — поспішила зупинити.

— Якщо я вас правильно зрозумів, то можна ще раз постукати? — зстиг на півкроці Дмитро.

— Спробуйте! — кокетливо всміхнулася дівчина.

— Іншим разом, ліпшим часом… — усміхнувсь і собі. — Тож чи смію запитати, як звати цю вродливицю?

— Маруся…

— Це був жарт? — перепитав недовірливо.

— Це була образа?

— Чому зразу образа? Просто дуже рідкісне ім’я… І я подумав…

— Радше, ви не подумали! Рідкісне ім’я, — перекривила дівчина.

— Ну, я не так висловився… Називаються зазвичай Машами, Марічками, Марійками, а щоб Марусею…

— Якби я сказала — Маріам, то у вас не виникло б жодного сумніву?

— Дивно, але це схоже на правду, — задумався хлопець. — Якось нас так уже привчили, що чужоземне ім’я сприймається, як норма, а наше — як виняток.

— Ми скоро будемо присідати, коли почуємо нормальне, без викобенень, ім’я! — сказала сердито й намірилася йти.

— Не йдіть, будь ласка… — попросив так благально, що Маруся зупинилася й пильно глянула йому в очі.

— Якщо хочеш — зайди до кімнати, продовжимо розмову. Бо стояти на коридорі й теревенити… якось… холодно, — посміхнулася поблажливо й шарпнула ручку дверей.

— Я запрошений? — уточнив недовірливо.

— Якщо не глухий… А тебе як?..

— Дмитро…

Маруся пам’ятає, як вони довго тоді говорили про все й ні про що, просто їм було добре разом. Сама спровокувала поцілунок.

І дальше продовжувала розбурхувати пристрасть спершу цілком розгубленого хлопця. Несподівано для себе відчула, як легко з ним, зрозуміла, що їй подобається його ніжність та ніяковіння. Це було щось протилежне, ніж із Тунгусом. Відчувала, як наповнюється ніжністю сама. Вже вранці вони вирішили, що будуть жити в одній кімнаті.

І не думала, чим обернеться для неї та раптова її авантюра. Та чи думала тоді взагалі? Повірила в долю і в те, що ця доля — назавжди. Всі романи, котрі були до Дмитра, перекреслила. Правда, коли вони вперше вирішили пожити окремо, що тривало майже рік, вона затівала нові романи чи поверталася до старих. Правильніше, до одного старого роману, який ніяк не відпускав її. Саме він і спричинив недовіру свекрухи до того, що Яринка — Дмитрова донька… Тоді так складалося, що Маруся не могла остаточно порвати стосунки з Тунгусом, бо це загрожувало бідою для Дмитра. Той і досі не знає, що лише вона врятувала йому життя. А сама, напевне, ніколи йому про це й не скаже. Тим більше, що тепер у цьому нема жодної потреби.

Глянула на розкиданий на дивані одяг й сумно хмикнула. Чи є різниця,

в чому піде на ту вечірку? А може, і є. Бо одяг для неї — важливий сегмент настрою. Коли зранку незадоволена своїм виглядом — увесь день не в гуморі. А поганий настрій — це і стосунки з колегами раптом натягуються, і з керівництвом непорозуміння та й узагалі — світ здається сірим і сумним. А в такому світі жити несмачно.

Маруся задумалася: коли ж це вона відчувала життя на смак? Так, щоб серце зайшлося від приємної зустрічі, щоби чиєсь гарне слово солодко розлилося всередині й захотілося сказати щось приємне навзаєм. Дуже давно. І в чому її біда, чи вина — не знає. Хоча… Таки здогадується. Солодощами змолоду зловживала. Ось і передозувала за своє недовге життя. Тепер лише терпкий присмак від будь-яких стосунків із чоловіками. Чомусь не складається. Чи, можливо, не пора скластися.

Щось сьогодні весь час повертається думками до своєї невлаштованості. Якийсь знак, чи, можливо, вже вичерпалося терпіння приховувати незадоволення самотністю. Бо хто б що не казав, а жінка повинна мати чоловіка. Але Маруся переконана, що ніколи не зможе бути при чоловікові чи за ним. А бути біля нього їй зараз захотілося так, що аж сльози виступили й застигли в незмигних очах. Її уява ніколи не малює якийсь визначений образ, а просто зібраний, нечіткий, але такий невідворотно теплий, що навіть від уяви стає на душі лагідно і погідно. Та наразі так чітко побачила ледь знайомий погляд, що сполохалась і почала пригадувати, звідки той виринув. Він глянув з-під окулярів і обволік її теплом, таким неймовірним бажанням відчути його на дотик… Руки на плечах… Маруся раптом підхопилася.

— Господи! Це ж його погляд! — пригадала чужого чоловіка з метро. — Я таки божевільна!

Присіла на диван і взялася швидко перебирати одяг, розкладаючи на дві купки. Намагалася примусити себе зосередитися на завтрашній вечірці, уявляла своїх колеґ та їхні можливі варіанти костюмів. Оленка має бути в приталеній сукні з глибоким декольте, бо так чинить завжди. Вона вважає, що жінка без декольте — то майже чоловік. А жінки, які не люблять вирізу, приховують або свою волохатість, або мають малі груди. І чортова Оленка сказала це так переконливо, що тепер їхні колеґи-чоловіки щоразу, тільки-но бачать щільно «зашворене захристя», співчутливо запитують, — волохатість підвищилася чи настала стадія всихання.

Усміхнувшись, Маруся відклала чергову сукню, що затримала на всяк випадок у руках. Саме вона й була закрита аж під шию, хоча виріз на спині сягав нижче талії. Та вирішила, що цього разу позмагається з Оленкою глибиною вирізу. Вибір упав на чорне плаття з глибоким декольте, оторочене срібним узором. До нього дуже пасувала срібна пектораль, що привіз із Єгипту тато. Тим більше, вона так давно не зодягала його подарунок.

Пригадала, куди поділа прикраси. Золото — в оніксовому сундучку, камінці — в шкіряній шкатулці. А решту прикрас вона склала в різьблену дерев’яну скриньку і… Згадала — поставила на шафу, бо Олесь звідти раз у раз щось виймав, мотивуючи тим, що це ж не золото, отже, цінності не має.