Гра в королеву

Пишнюк Тетяна

Принесла з балкона металеву драбинку і швиденько добралася на шафу. Там, як і колись у бабусі на старому горищі, можна знайти найнесподіваніші речі. Шафа має козирок, і завдяки йому утворилася ніша, куди без проблем можна помістити невеликі речі, якими не часто користуються. Там лежить гітара, струн якої Марусині пальці торкалися кілька років тому. Вирішила, що сьогодні ж спробує щось зіграти, в надії, що пальці згадають акорди. Зняла її і обіперла об шафу. Дальше наткнулася на прозору коробочку й, згадавши, що недавно її діставав всюдисущий Олесь, усміхнулася. Вирішила зняти і або перекласти в інше місце (бо ця хованка вже розсекречена), або викинути той потрібний непотріб. Коробочка

стояла на столі й зупинила на собі Марусин погляд. Вона знову всміхнулася і вже втретє полізла на шафу, щоб зрештою дістати те, за чим притягла драбину. Різьблена дерев’яна скринька тихенько скрипнула старою кришечкою, відкрила жінчиному поглядові кілька срібних прикрас і забутих біжутерних симпатичних штучок. Як же давно вона їх звідти діставала! Перебирала і згадувала. А вона не забула, виявляється! Пам'ять легко видобувала історію кожної, і легенько поколювало в очах. Якісь дивні сентименти охопили її сьогодні. Що за вечір!

Вона легко зістрибнула з драбини, поклала на стіл пектораль. І знову погляд зупинився на прозорій коробочці з вібратором. Бісівська річ! Спокушає, чи що? Можливо, й справді у таких штучках закладена якась магічна дія. Не випадково ж колись їх вирізали з дерева, витісували з каменю… Маруся відчинила коробочку, дістала спокусника і покрутила перед очима на всі боки.

— Ну, хлопче, роби щось! — звернулася до вібратора, як до живого.

Але, навіть названий хлопцем, вібратор не зворухнувся. Він спокійно почувавсь у Марусиній руці, наполегливо чекав її дій.

— Угу. То ти, значить, такий кавалер! — крутнула його в правиці, як барабанну паличку. — Ще б одного, й можна було б зіграти. Або цвяшок забити.

Стукнула по столу й перелякано верескнула. Той у руці ожив, завібрував, загудів, як джмеляра. «Натиснула якусь кнопочку?» Маруся дивилася на нього, а він гудів і тремтів, і їй здалося — дивиться на неї.

— Як каже моя сусідка — «кумедія за два гроша»! — не випускала з руки і не відмикала. — Що ж ми з тобою будемо робити? — допитувалась у вібратора і розглядала його, як потенційного кавалера.

Марусі згадалась Аліса з країни чудес, яка здивовано й захоплено розглядала посмішку, що існувала сама собою. Чи викликала вона у дівчинки якісь емоції, крім здивування? Не пам'ятала. Вона також бачить те, що може належати тільки чоловікові, але його — нема. Дослухалася до себе. Чи ж виникли в ній хоч якісь емоції, ну, несподіваний інстинкт? Так! Бажання мати зараз чоловіка — неймовірне! Але їй хочеться чоловічих долонь: теплих і сильних. Хочеться ніжних і тихих слів. Хочеться дихання пристрасного біля вуха, щоб мурахи бажання розповзлись аж до п'ят. Хочеться…

— Та що ж ти гудеш так?! — глянула з докором на вібратор. — Де ж ти вимикаєшся, хлопчику мій? — зверталась, як до живого, розглядаючи кнопочки.

Раптом стало тихо. Вібратор замовк, затих, причаївся в жіночій долоні, очікуючи вироку. А вона стояла третейським суддею посеред кімнати і не могла визначитися, що ж учинити з цим виробом людської цивілізації — викинути на смітник чи знову закинути де подалі від допитливого Олеся (так, на всякий випадок).

Маруся була неготовою до кнопочних стосунків. Хоча в цьому вбачала і перевагу. Це ж так просто: хочеш — вмикаєш, не подобається — вимкнув. І жодних до тебе претензій, і не потрібно вигадувати головні болі чи зіпсований настрій, і не треба годити, як лихій болячці. Все в твоїй долоні! Лежить тихенький, смирний, чекає свого часу, нічого від тебе не вимагає, всім задоволений, не супить брови і не розкидає шкарпетки, не сьорбає чаєм і ще багато «не», які Марусю доводили до тихого (іноді й до гучного) сказу.

— Слухай, хлопче, може, я тебе ще й полюблю, — всміхнулася жінка.

Але

той як лежав, так і не зворухнувся. Маруся знову сумно посміхнулася. Ніхто й не обіцяв, що він буде цілувати її у вушко і плести всілякі дурнички, від яких жінка починає муркотіти, як киця. Він своє відгудів. Те, що. вона не зрозуміла, його не обходило. А для таких ігор є ті, хто з роботи приходить без настрою, хто шукає у тебе целюліт навіть на пальцях, хто розкидає шкарпетки і лазить уночі в холодильник (не прохолонути — поїсти). І ще витворяє купу такого, від чого тобі хочеться придбати мітлу й летіти на Лису гору гастролювати.

— Добре, ми придумаємо, куди тебе заховати. Не викидати ж добро, — ще покрутила перед очима і поклала в коробку. — Добро… — повторила, посміхаючись.

Одне добро було заховано в коробку, а решта валялася по всій квартирі. Маруся ненавиділа безпорядок. Від нього у жінки боліла голова та свербіла права щока. І це не жарт. Так воно й було. Це перевірено не раз і не два. Тільки-но прийшла до тями після спілкування з вібратором, щока відразу ж засвербіла. Аби не дратувало її ще й це, кинулася прибирати.

За якусь годину-півтори у квартирі був порядок. Ялинка світилася, балухата Серафима пильно розглядала кольорові вогники, а Маруся перестала чухатися. Їй захотілося чаю.

Любити Новий рік може лише щаслива людина. Йдеться не про той рік, який щойно почався, а про новорічну ніч. Оту, що з ялинковими вогнями, шампанським, дзвоном бокалів, сміхом друзів, хлопавками, російською попсою на всіх телеканалах і вранішнім похмільним синдромом. Для Марусі новорічні забави закінчуються ще до Нового року — після корпоративної вечірки. Уже чотири роки, відколи розлучилися з Дмитром, цієї ночі залишається сама. Діти в батьків, інші — зі своїми родинами, а ще інші їй і даремно не потрібні. Вона влаштовує все так, як подобається їй, — гарне вино, улюблені салати, багато запалених свічок. І — музика. Марусі добре й сумно. І, зрештою, сум завжди перемагає. Хочеться притулитися не до спинки дивана, стукнутися бокалом не з пляшкою, а лягти на подушку, щоби друга зайнята вже була, і не ковдру попросити зігріти. Але Маруся — реалістка і сприймає життя таким, яким воно є насправді, а не в уяві. Хоча дозволяє інший раз своїм фантазіям переступити межу реального, просто так, щоби хоч на мить одігріти давно схололу жіночу душу.

Маруся дійшла висновку, що її стосунки з чоловіками не складаються через те, що в ній поселився якийсь незрозумілий страх. Вона його відчуває. Не те, щоби боялася чоловіків. Навіть навпаки: частіше вони її бояться. А вона робить для цього все. Цей зверхній погляд, гостре слово… На таке хто втрапить, більше не експериментуватиме, щоби не виглядати посміховиськом. Це вона вміє. Через те чоловіки спілкуються з нею, дотримуючись дистанції. А Маруся помаленьку звикла до такого спілкування. Суцільні незалежність, зверхність, холодність… І десь у кутику душі живе така собі ностальгійна нотка, яка інколи тихенько озветься, нагадуючи, що Маруся — таки жінка. Але страх видатися слабкою і, не дай Боже, видати свою пристрасну сутність робить її голос владним, а погляд зверхнім. Отак своїм страхом і розлякує всіх чоловіків.

Сьогодні вона вирішила бути лагідною і навіть кокетливою. Почала це зранку, експериментуючи на чоловіках-колеґах. Ті, шукаючи у кожному її слові підступу, перезиралися, перепитували. Зрештою, Едуард не витримав і, коли вони лишилися наодинці, запитав напряму:

— Марусю, до чого твоя несподівана переміна?

— До снігопаду, — сказала з легкою посмішкою, піднявши брови.

— Якщо ти ще будеш так посміхатися, то й до гріхопаду недалеко…

— Ой, з ким би солодко впасти? — продовжувала кокетувати Маруся.