Гра в королеву
Шрифт:
— Ще скажи, що полисів, бо Бог по голові погладив, — хмикнула Маруся.
— Народ! Ми забули про головне! — отямився Тарас. — Іменинниця ж подарунок вибрала!
— Ну, нарешті! А то вже думала, що вирішили мене без подарунка залишити.
— Розчарувалась? — озвався Едуард.
— Досить перебирати на себе увагу! — глянула суворо Наталка. — Командувати буду я! Бо ми сьогодні до подарунка не доберемося.
— Наталко, давай, ти будеш командувати подарунком, а я тобою, — знову не втримавсь
— Знаєш, нахабо, є лише два способи командувати жінкою…
— Які ж?
— Їх поки ще ніхто не знає. Так що — не ризикуй!
— Давайте спершу розпакуємо велику коробку, — запропонував Тарас.
Усі погодилися. Зашурхотів папір, і відкрилася коробка зі світлиною тостера. Маруся всміхнулася. Саме збиралася купувати. Уважні колеги вгадали її бажання. Для відчіпного могли купити що завгодно. Але таки вивідали, чого саме нині вона потребує.
— Люди, я вам така вдячна! Ви дуже уважні. Чи то я така балакуча? — розчулилася.
— Ми такі раді, що тобі сподобався наш подарунок! — підстрибнула Оленка.
— Головний подарунок ти вибрала, та ще не бачила, — змовницьки окинув поглядом колеґ Тарас. — Розмотуй!
Маруся підозріло глянула на загадкову коробочку. Підійшла ближче й рішуче шарпнула бантик. Той, наче метелик, легенько злетів і сів на кутику стола. Зняла блискучу обгортку й, набравши повітря в легені, уже цілу хвилину заціпеніло витріщалася на рожевий вібратор у прозорій скляній коробочці. Нарешті видихнула, і всім здалося, що разом із видихом вилетів потужний вогненний смерч.
— Люди, ви справді вважаєте, що мені цього бракує?
— Маріє Володимирівно, — Тарас підійшов і обійняв її за плечі. —Несамовитий ритм життя не сприяє тому, щоб знайти гідного партнера… А тут…
Світ готувався до Нового року. Власне, той світ, що був довкола неї. Хто тягнув додому ялинку чи сосну, хто в пакетах шампанське, а хто й чоловіка з корпоративної вечірки. Маруся зайшла в під’їзд і побачила, як сусід Остап Петрович заманює у ліфт зятя, наче неслухняного собаку, котрий ще не нагулявсь і не хоче йти додому. Зять ухопився руками за двері ліфта, а заходити не хоче. Ноги підгинаються, він кумедно присідає і щось незадоволено бурмоче під носа.
Маруся розгубилася, не знаючи, що їй робити — йти пішки, а чи допомогти доставити сусідові зятя на десятий поверх. Стояла ззаду, не наважуючись озватися, поки Остап Петрович зауважив її.
— Марусю, ти бачила таку оказію? Набралося на тому корпоративы, як… — обірвавши фразу, махнув рукою.
— Як хто? — перепитав Льоня.
— Я б сказав, як хто, якби не Маруся.
Зять, забажавши озирнутися на жінку, відпустив руки й завалився в ліфт. Остап Петрович затягнув Льонині ноги й вибачливо глянув
— Ти, Марусю, того… вибач, напевне, не помістишся… — кивнув на сидячого у ліфті зятя.
— Як не поміститься? — Льоня почав протестувати і тулитися до стінки. — Без Марусі не поїду… Стоять! Ніхто нікуди не їде! — застромив ногу між ліфтові двері, й ті вже вкотре, при спробі зачинитися, загарчали й розчахнулися.
— Ну що ти з ним будеш робити? — розпачливо глянув сусід.
— Не переймайтесь, якось помістимося.
Маруся переступила через чоловіка й притулилася в кутку. Льоня зі своєї сидячої позиції, прикриваючи навіщось око, розглядав жінку, наче вперше бачив. Здивовано кривив губи, хмикав і стенав плечима.
— Що ти, Льончику, розглядаєш мене, як екзотичного хом’ячка? Вперше побачив? Чи знизу видніше? — розсміялася жінка.
— Слухай, а ти справді чотка…
— Чотка — це як?
— А це — перший клас…
— Навіть — комплімент?
— Тесть, виходь, я буду до Марусі грязно приставать…
— Поки ти грязно пристаєш до ліфта. І з усього видно, що без нашої допомоги не відстанеш… Язиком мелеш, а ноги в дупі… — вже й зовсім розсердився на зятя сусід.
— І ваші ноги точно там само, — Льоня продовжував діставати тестя.
— Ти, Марусю, ще де бачила такого сидячого дотепника?
— Ой, Остапе Петровичу, цей варіант далеко не з гірших.
— І не з кращих… — натиснув кнопку ходу тесть.
— А що це ви мене обговорюєте? — обурився зять.
— Та кому ти треба, чудило?
— Чуєш, Марусю, як рідний тесть обзиває… Це тільки через те, що я приймак.
— Через те, що тягну тебе додому, щастя таке…
— Бо й щастя! А хто б так довго терпів вашу дочку та ще й жінку? Хіба ще ви… — зареготав.
— І чим тобі так наші жінки допекли? Їсти тобі готують, обпирають тебе, годять, як лихій болячці! А ти їх — ганити при чужій людині…
— Та яка вона чужа? Через стінку всі наші балачки чує.
— Еге ж, днями сиджу під стіною зі скляночкою біля вуха…
— Треба сидіти зі скляночкою біля рота…
— Голодній кумі пироги на умі… — помахав головою сусід. — Все, приїхали. Допоможи нам краще себе підняти.
— А ви для чого? Тягніть потихеньку… — реготнув.
— От бісова душа! — схопив спересердя зятя й поставив того під стінку, підперши плечем. — Тисни, Марусю, — кивнув на кнопку свого надвірного дзвінка.
Маруся натиснула кнопку, всміхаючись кутиками вуст. Бо таки кумедно виглядав величезний Льоня, підпертий плечем низькорослого тестя. Язик зятя теревенив без угаву, а ноги відмовляли — згиналися в колінах, і той постійно норовив присісти. Двері відчинив Сашко, син Льоні, й загукав у коридор: