ГЧ
Шрифт:
— Даруйте, точність насамперед, — відповів той, швидко оволодіваючи даром мови. — Ми домовилися о сьомій, і от, будь ласка… — Таранович вийняв годинника.
Тунгусов відімкнув двері, і всі зайшли.
— То давайте знайомитися. — Інженер сказав це просто і навіть немовби привітно, але зовсім інше відчули відвідувачі в його словах: «Ану, лишень, любі, покажіть ваші повноваження. Чи маєте ви право забирати у мене час?»
Таранович відрекомендував своїх мовчазних супутників.
— Начальник відділу зацікавився вашою пропозицією, товаришу Тунгусов, і просив мене залучити до справи представників з Наркомату зв’язку і Спілки винахідників. Ось
— Так. Міжвідомча комісія?..
Всім своїм виглядом Тунгусов різко відрізнявся від тих людей, що стояли перед ним. Він був простіший. З-під задертого вгору козирка старенької кепки на них дивилося широке, трохи вилицювате обличчя з невеликими зеленуватими очима. Потерте, мабуть ще студентське пальто, яке навряд чи можна було застебнути на всі гудзики, широкі плечі і груди… Нічого в його зовнішності не впадало в око, нічого не було примітного. На вулиці такі люди проходять, не привертаючи уваги, як невидимки. Зате мова його була особливою. Він говорив повільно, тихо і рівно, майже без інтонації, без міміки і жестів. Кожне слово вимовляв повністю, нічого в ньому не жужмлячи і не ковтаючи, його співрозмовникам звичайно здавалося, що він схильний заїкатися, і саме тому, борючись з цією вадою, так старанно добирає і вимовляє слова. І водночас кожна фраза Тунгусова була значуща, сповнена змісту.
Йому було близько тридцяти років. Рік тому, закінчивши вуз, Тунгусов став науковим співробітником Електротехнічного інституту, багато і наполегливо працював у високочастотній лабораторії.
Відвідувачі були старші, кожен з них уже завоював собі «становище», і від них залежала доля його винаходу.
Тунгусов скинув своє пальтечко і повісив на гвіздок біля дверей; гості поклали шуби і кашне на стілець: вішалки в кімнаті не було — інженер, очевидно, не дуже дбав про комфорт.
— Ну, сідайте. — Тунгусов показав на пружинний диван. — І даруйте: ще хвилинку доведеться вам зачекати.
Він підійшов до свого письмового столу, натиснув якусь кнопку, щось пересунув. З ящика біля телефону почулася скоромовка:
«Квартира інженера Тунгусова. Хто говорить?»
— Яка квартира? Мені потрібен Швейкоопремонт…
Цок!
«Квартира інженера Тунгусова. Хто говорить?»
— Миколо, це ти?!
Тунгусов нахилився раптом до апарата, напружено прислухаючись.
«З вами говорить автомат. Тунгусова нема дома: він буде о сьомій…»
— Автомат? Дивно, я пізнаю твій голос…
«…Що йому переказати?»
— Чудасія, дивина! Я прийду сьогодні після сьомої.
«Добре. Це все?»
— Непоганий у вас автомат, товаришу Тунгусов… Усе!
Цок!
Тунгусов повільно випростався. Хто це? Чому не назвав прізвища? Інститутські товариші та й усі знайомі давно знають про автомат, а цей навіть не повірив.
І почали було порушитися якісь далекі спогади — інтонація голосу збудила найскладніший потайний механізм думки, невловимі асоціації, як зубці годинникових шестерень, почали чіплятися одна за одну. Але тут думка обірвалась.
Доки діяв автомат, троє на дивані, як тетеруки на дереві, витягнувши шиї, мовчки стежили за маніпуляціями Тунгусова.
— Чудово! Оце справді зручна штука, — не витримав товстий Ованесян. — Це теж ваш витвір?
Казелін поставив кілька технічних запитань. Він, звичайно, одразу зрозумів принцип дії апарата; цікаві були деталі конструкції.
Таранович, збентежений провалом своєї «тактики», перебільшено захоплювався
Тунгусов мовчав.
— Це автоматичний секретар, — сказав він нарешті. — Звичайний магнітний звуковий запис. Такі іграшки у нас тепер можуть робити дванадцятирічні піонери на своїх технічних станціях. Так що ваше здивування мені незрозуміле. Цікаво інше. У вас у відділі винаходів уже років зо три лежать креслення і докладний опис простої і зручної конструкції цього «секретаря», але жоден абонент у Союзі навіть не знає про його існування… Та, мабуть, ви й самі цього не знаєте.
Таранович хотів було відповісти, але Тунгусов випередив його:
— Проте ми зібралися зараз не для цього. Перейдемо до справи. Отже, повторюю коротко те, про що я писав у своїй заяві до головкому. Я пропоную замінити сучасний дротовий телефон радіотелефоном на ультракоротких хвилях. Насамперед: чи потрібно це? Розберемося. Ось товариш Казелін, мабуть, добре знає телефонне господарство і скаже нам зараз, скільки воно коштує Радянській державі.
— Ну, це треба підрахувати, — пробурмотів той, запалюючи цигарку.
— Точні цифри нам зараз не потрібні. Приблизно: скільки металу, які суми? Це ж ваше господарство!
— У нас всі цифри є, товаришу Тунгусов, це ціла бібліотека! Не можна ж…
— Шкода, шкода, товаришу Казелін! Варто було б ознайомитися з цифрами, знати хоча б загальні масштаби.
Тунгусов починав лютувати.
— Ну, добре, тоді я сам скажу вам, що таке наша сучасна телефонна мережа…
У двері постукали.
Тунгусов кинувся до дверей, з досадою відчинив їх навстіж… Погляди присутніх привернула несподівана картина — портрет молодика на весь зріст, намальований сміливо, може, навіть неоковирно, різкими і яскравими мазками. Дуже вже білим здавалося його довгообразе, добре поголене обличчя з важким «вольовим» підборіддям, занадто чорними і широкими були брови, застиглі над зовсім уже неправдоподібно синіми очима, які хитрувато дивилися на Тунгусова.
Враження картини створювали важка рама дверей, яскраве світло з кімнати, згори, темний фон ззаду і, головне, абсолютна нерухомість чоловіка. Одягнений у військову шинелю, він мовчки стояв біля порога, виструнчившись, як на параді.
Секунду Тунгусов примружившись вдивлявся, підходячи до нього, потім пізнав, кинувся назустріч…
— Федько! Федько, чортяка!..
— Пізнав? Автомат паршивий… Вони міцно обнялися.
— Це ти дзвонив? Мені так і почулося, але я не повірив. Дуже вже ти безслідно зник. Адже, здається, п’ять років. Як не до ладу вийшло! Ну, роздягайся, сідай і чекай. Ми скоро закінчимо…
Тунгусов рішуче обернувся до «комісії». Чималих зусиль доклав він, щоб повернути розвіяні думки до перерваної розмови.
— Отже… телефонна мережа, — нагадав він. — Насамперед це цінні кольорові метали: мідь, свинець, олово. Щороку Москва закопує в землю кілька десятків тонн цих металів. Поки що закопано чотири з половиною тисячі тонн міді, дев’ять тисяч тонн свинцю. Частина цієї кількості уже зотліла, з’їдена корозією. Армія монтерів, мулярів і землекопів, що обслуговує це поховання металу, налічує десять тисяч чоловік. Вартість усього московського телефонного господарства обчислюється сотнями мільйонів карбованців. Якщо ми замінимо наш телефон ультракороткохвильовим, тоді не тільки припиниться це щорічне знищення металу, але держава одразу поверне весь метал, закопаний протягом останніх десятиліть. Це близько тринадцяти тисяч тонн міді й свинцю. Тільки в нашій столиці.