ГЧ
Шрифт:
— Як же так, — суворо зауважує він. — Десять років ви працювали над цим винаходом… і тільки зараз зрозуміли, що ви створили!..
Кілька хвилин тому, коли він був ще зовсім молодим, він не смів би так розмовляти з інженером.
Мюленберг довго мовчить, перш ніж відповісти. Весь ніби зіщулившись, він гасить у собі протест і… приймає докір Ганса.
— Ви маєте рацію, Ганс, — каже він, нарешті, важко розтягуючи слова і немовби відповідаючи самому собі. — Цього не можна виправдати… хоча й можна зрозуміти… при бажанні. Люди роблять історію, але й історія робить людей. І змінює їх. Правда, не завжди вчасно, як мене, наприклад… І не всіх, як, наприклад, Гросса. Вам легше розуміти сучасне, бо ви молодий, у вас немає минулого… Коли ми починали
Мюленберг мовчить і думає. Ганс ходить по діагоналі — від крайнього вікна до дверей і назад.
— Іде… — каже він, нарешті.
Обидва висовуються з вікна. Гросс летить зигзагами, випереджаючи і штовхаючи перехожих; на його обличчі — торжество. Звертаючи з тротуару, щоб перейти вулицю, він робить переможний жест Мюленбергові. Через хвилину влітає в лабораторію, захекавшись.
— Ну, друзі, поздоровте мене з удачею!… Фу, стомився… Ваші побоювання виявилися даремними, Мюленберг… Нічого страшного! Управління муніципального господарства надзвичайно зацікавилося нашою машиною… Якщо випробування будуть успішними, вони беруть на себе всю патентну процедуру, з умовою, що за ними буде збережено переважне право експлуатації. Знаєте, яку умову я їм поставив? Організувати випробування на їх кошти. Сьогодні ж. Вони дають вантажну машину І потрібне місце. Га, Мюленберг? Здорово?
— Стривайте, стривайте… З ким ви розмовляли?
— О, пан Вейнтрауб — симпатичний чоловік, інженер управління. Він уповноважений вести переговори. Вони дізналися про це із замітки в «Технічній газеті».
— Добре, але які все ж таки умови? Як буде збережена таємниця конструкції іонізатора і приймача?
— Вони згодні на будь-які наші умови. Аж до організації виробництва і експлуатації під контролем наших людей. Вейнтрауб натякав на якісь астрономічні суми винагороди нам, справедливо вказуючи на світове значення цього відкриття. Все це докладно буде обговорено, як тільки вони переконаються, що передавач діє на достатній відстані. Один кілометр взагалі їх не задовольняє, але для того, щоб вони взяли на себе витрати і турботи по патентуванню і дальшому вдосконаленню машини, буде досить навіть і цього.
— Виходить, ще є час… — Мюленберг полегшено зітхає. — Отже, доти, поки ми не доб’ємося збільшення дальності дії, нікому наших секретів не відкривати?
— Ну, звичайно, Мюленберг! Усе залишається так, як і було, плюс кошти! А ви розумієте, що все це означає при нашому теперішньому фінансовому становищі? Ха-ха… Непогано, чорт візьми… Ну, друзі мої, тепер давайте бенкетувати. Я голодний, як лев. Де ювілейні їства? Де фрау Лізет, де кава?.. Ганс, я безмежно радий, що ви ще з нами попрацюєте. А, признатися, ми були напередодні розлуки… Лізет! — гукнув він, відчиняючи навстіж двері, і зіткнувся на порозі з розчервонілою від збудження хазяйкою, яка ледве встигла відвести голову від замкової щілини.
Події розгорталися надзвичайно швидко.
О п’ятій годині вечора два грузовики відійшли від будинку, де містилася лабораторія доктора Гросса. На передньому лежали вкриті брезентом частини машини і приймальні агрегати. Четверо робітників і Ганс, усі в коричневих комбінезонах, супроводжували цінний вантаж.
Зразу ж за ними не поспішаючи йшла легкова машина Вейнтрауба. Він сидів поруч з шофером, позаду — Гросс і
Кілька разів Мюленберг намагався з’ясувати, куди саме вони їдуть. Він добре знав околиці Мюнхена. Вейнтрауб же знав їх зовсім погано, і з його розповідей важко було зрозуміти, де знаходиться місце для дослідів, визначене управлінням.
Виїхавши за межі міста, машини рушили по Вольфратсгаузенському шосе на південний захід. Був жаркий день. Праворуч тяглися нескінченною стрічкою квітуючі густі сади, ліворуч, звиваючись, раз у раз з’являвся бурхливий смарагдовий Ізар.
Уже близько сьомої години вечора машини круто звернули праворуч, на друге шосе, і незабаром зупинилися біля воріт якогось довжелезного дощаного паркана. Мюленберг одразу помітив збройну охорону, і серце його завмерло.
— Що це таке? — спитав він.
— Артилерійський полігон, — відповів Вейнтрауб, — він тепер не діє; здається, його реконструюють. Тому військове відомство люб’язно дозволило нам скористатися ним для технічних випробувань.
Він пройшов у контору, пред’явив якісь документи, після чого ворота були відчинені, і машини з людьми рушили за огорожу.
Перед ними розстилалася величезна долина, яка поступово підвищувалася до горизонту і там переходила в довге пасмо горбів. Рівну поверхню долини, всю покреслену тонкими лініями канав, було видно на десятки кілометрів. Важко було уявити зручніше місце як для артилерійських вправ, так і для випробування апарата Гросса.
Праворуч розташувалася невелика група будівель: казарми, склади боєприпасів, гарматний арсенал, гараж. Кілька невеликих споруд було розсипано в різних місцях полігона. Тут і там метушилися люди, які несподівано з’являлись і зникали під землею; вони встановлювали мішені, знаки, креслили по долині складну геометрію полігона. Вантажні машини вивозили накопану ними землю.
Начальник полігона, очевидно попереджений по телефону з прохідної контори, вийшов назустріч і шанобливо привітав Вейнтрауба та його супутників. Він дуже люб’язно запропонував гостям самим обрати будь-яке місце і будь-який напрям для випробування машини. Якщо треба буде, він дасть і людей.
Зворушений такою увагою, Гросс ходив з виглядом гордого півника, і навіть рухи його стали не такі метушливі. Раз у раз він саркастично поглядав на свого похмурого друга.
— Ну що, дорогий Агасфер? — в’їдливо спитав він, скориставшись моментом, коли поблизу нікого не було.
— «Quidquid id est timeo danaos et dona ferentes»,[4] — проскандував Мюленберг у відповідь.
Сонце вже майже торкалося горизонту, коли апарат Гросса був складений і встановлений на землі. Ганс з робітниками відвезли два прийомних агрегати в поле. Кожен з них, крім струмоприймачів, складався з групи електроламп, розташованих на вертикальній рейці, та електричної сирени. За вказівками працівника полігона, Ганс намітив на відстані одного і півтора кілометра від апарата дві точки, в яких він і встановив агрегати.
Потім усі зібралися біля машини. За розпорядженням начальника, дзвін на головному будинку повідомив про припинення всяких робіт у полі.
Глянувши на вкриту сутінками долину, Мюленберг здивовано помітив, що вся вона раптом ожила. Немов комашня, виповзали з-під землі чорні крапки людей, спочатку врозбрід, потім, з’єднавшись в окремі плями, потекли по полігону до будинків.
Мюленберг підняв до очей бінокль. Ішли загони людей з лопатами, кирками, ломами. Чим ближче вони підходили, тим виразніше він бачив брудні виснажені постаті, згорблені під вагою своїх знарядь. На багатьох звисало подерте лахміття. Загони рухалися під охороною озброєних ситих наці… Мюленберг зрозумів: це були ті люди, які зникали з життя раптово і безглуздо, про яких навіть друзі намагались більше думати, ніж говорити вголос…