ГЧ
Шрифт:
Ні! Нема й натяку на тривогу. Навпаки, в очах вченого-винахідника спалахують іскорки вдоволеного самолюбства.
— Перша ластівка, — посміхається він. — Переговори можуть бути тільки про наш передавач. Побачите, що буде далі. Адже зараз ще ніхто нічого не знає. Треба піти. Людвігштрасе, сто чотири. Це зовсім близько звідси, можна йти пішки.
Мюленберг не витримує. Він робить нову відчайдушну спробу напоумити доктора.
— Слухайте, Гросс… Звичайно, не піти не можна. Але… не радійте передчасно: адже невідомо, чого вас викликають. Якщо переговори
Гросс слухає, ковтаючи сміх, немовби стримуючи ікавку. Потім регоче.
«Запропонувати!», «Подарувати!» Ех, Мюленберг, любий… І що ж, по-вашому, мені запропонують, а я погоджусь, подякую і піду?! Вас заїли обивательські страхи, дорогий друже. Знайте, якщо мені запропонують щось подібне, я відмовлюся! От і все.
— Відмовитесь?..
— Ну, звичайно!
Ні, Мюленберг безсилий що-небудь втовкмачити в голому цьому… цьому божевільному ідеалістові. Розмови марні. Він розводить руками.
— Гаразд. Ідіть. Пам’ятайте одне, Гросс: принципу іонізатора не повинен знати ніхто. Інакше…
Гросс знову сміється своїм шиплячим сміхом. Він хапає капелюх і дружньо трясе Мюленберга за руку вище ліктя.
— Це я знаю не гірше від вас… Заспокойтеся, дружище, все буде гаразд. От я повернуся, і тоді ви переконаєтеся в цьому. Ну, прощавайте поки що. Кінчайте монтаж, А я ще зайду додому переодягтися.
Він збігає по східцях і грюкає внизу дверима. Мюленберг повертається до вікна і стежить за Гроссом, доки його в’юнка постать не зникає за рогом.
Вони друзі. В цьому не може бути ніякого сумніву. Десять років спаяли їх міцними узами. Гросс ділиться з ним кожною новою ідеєю, яка спадає йому на думку. Ось його папка. Тут міститься історія винаходу — нотатки, обчислення, креслення. Знаючи принцип, відкритий Гроссом, за цими кресленнями можна збудувати машину. Чого доброго, навіть і сам принцип можна витягти з цієї папки, хоча це досить важке завдання, доступне лише висококваліфікованому спеціалістові.
Мюленберг свято оберігає таємницю. Папка в його розпорядженні. Про її існування і місце зберігання знає ще тільки Ганс, електротехнік. Але це надійний хлопець. До того ж він може лише догадуватися про її зміст. Він досвідчений радіолюбитель, добрий монтер, чудовий виконавець, але щоб розібратися в машині Гросса, потрібні не такі знання.
Мюленберг ховає папку у вогнетривкий ящик і виходить у сусідню кімнату. Ганс припаює останні провіднички до екранів. Пахне горілою каніфоллю.
Ось вона, здійснена мрія цілої плеяди винахідників і вчених! Все-таки вигляд у цієї мрії дещо незграбний, громіздкий. Шасі можна було б скоротити, якби винести силову частину вперед. Щит управління тоді відійшов би назад, і місток виявився б непотрібним.
…Стати на місток, увімкнути акумуляторну групу на затискачі іонізатора. Потім дати струм від динамо… Тоді по тонкому променю,
— Готово, пане Мюленберг. — Ганс вилазить збоку з машини, переможно усміхаючись.
У Мюленберга стискається серце.
— Зараз повинен вернутися Гросс, — похмуро говорить він.
Ганс теж хмурніє.
— У чому ж справа, пане Мюленберг? — запитує він насторожено.
— Слухайте, Ганс. Сідайте. Я повинен вам пояснити все. Я людина спостережлива і думаю, що не помилюся, довіряючи вам важливу таємницю. Ми з вами чесні люди, я вважаю, і водночас ми зараз готові вчинити найтяжчий злочин. Наша машина закінчена. Я не сумніваюсь, що доктор буде задоволений наслідками випробування…
Він підходить до Ганса і, примруживши очі, уважно дивиться на нього.
— Ви знаєте, що це за машина, Ганс?
Тривожний подив відбивається на обличчі юнака.
— Як? Хіба це не… апарат для передачі електроенергії на віддаль без дротів?
— Це так, Ганс… Це так. Але уявіть собі, що ми міняємо наше завдання. Ми відмовляємося від промислового використання машини… Адже якщо по нашому «повітряному кабелю», по іонізованому променю ми пошлемо, наприклад, змінний струм такої частоти і потужності, що смертельні для будь-якого організму…
Очі Ганса розширюються.
— Проміння смерті, — шепоче він.
— Проміння смерті, — підтверджує Мюленберг. — Те саме, яке до останньої хвилини шукав Марконі, яке марно шукають в усіх військових лабораторіях світу.
Ганс ще більше насуплюється.
— Виходить, пан Гросс…
— Заждіть, не поспішайте. Гросс… Хм!.. Це смішно, але Гросс «не допускає думки» про таке використання його ідеї. Він просто не думає про це. Щоб зрозуміти, як це виходить, треба знати Гросса, його кришталеву чесність і безмежну політичну наївність. Зрештою, він не винен, що його справді геніальне відкриття може мати і таке застосування. От… Тепер ви розумієте, Ганс, що станеться, коли винахід Гросса потрапить до них. Це зовсім розв’яже їм руки. Ми люди науки, люди культури. Ми не повинні цього допустити!
Ганс схвильовано ходить з кутка в куток, кожного разу виглядаючи у вікно на вулицю. Він трохи інакше аргументував би свою позицію, але зараз вона збігається з позицією Мюленберга.
І от настає хвилина, коли перед лицем несподіваної, приголомшливої події рішуче ламаються звичайні форми взаємної поведінки людей.
Розгубленість зникає з обличчя Ганса. Раптом під впливом якоїсь нової думки він робиться спокійним і дуже суворим. За ці кілька хвилин Ганс відчув себе набагато старшим, — може, навіть старшим за Мюленберга, — і він здобуває нові права.