Архе
Шрифт:
– Гаразд. Не муч себе, я зрозуміла. Кажи краще, шо з Курсантом далі було.
– Коли я знайшов Льоліка, він лежав без свідомості. Я почав приводити його до
тями. Можливо, не варто було робити цього на просторі, Льолік останні дні
дуже боявся відкритих місць... і все-таки шукав їх, попри свій жах перед
ними. Ми були з ним схожі: він забоявся іти в Тощо, я забоявся іти на 7/18.
Льолік хотів бути схожим на Сантехніка, а я - бодай на Льоліка.
Я почав плескати
Відразу ж упав на землю і вчепився в траву, ніби хотів заховатися від того, шо бачив.
Я подивився довкола, і мене вразило. Я дуже чітко відчував настрій тої
години. Пекуче гірське сонце, яке буває на початку спекотного дня в середині
липня. Безапеляційне безлюддя і зелена, майже вишнева чорниця.
І голий, перемазаний землею та засохлою кров'ю Льолік. У нього була волохата
дупа. Вона мене вразила найдужче: голе тіло Курсанта, яке все дрижить від
нелюдського страху - і волохата задниця на тлі хребта гір.
Можливо, тому я не впав услід за ним. Його волохата задниця справила
незгладиме враження.
Він дер землю і пошепки ричав від жаху. Рідко який крик проймає так сильно, як той - пошепки. Десь хвилин через п'ятнадцять Льоліка ніби трохи попустило.
Він пальцями вп'явся в кущі трави. Взагалі поводився так, ніби боявся впасти, хоча й так лежав на землі. Я задер голову, глянув і собі на небо. Хотів
зрозуміти, що в ньому так налякало Курсанта.
Але небо було як небо - безхмарне і синє. Глибоке.
Курсант розслабився. Я розслабився теж і наново відкрив у собі слух. Голосно
сюрчали коники в траві. Аж тут, зовсім несподівано, я відчув прилив жаху, такого ж, як і в Курсанта. Це був навіть не жах, це істерика, це гола паніка, ми були в облозі, а вороги нападали. Це було так страшно. Я не бачив нічого
довкола, крім прозорого повітря, але було страшно, як при повітряній тривозі.
Нас крило небом. Безконечністю. Я відчув, як обісцявся.
Страх брав зісередини, брав тим самим, чим узяв і Льоліка: я гостро усвідомив
оточуючу мене панораму, так гостро, наче й справді наколовся на вістря.
Вершина гори, залита яскравим сонцем. Мокра, дика зелень трави довкола.
Збоку. Внизу. Відкритий простір - це відчуття недосяжності лінії обрію, незважаючи на виразну присутність поруч.
І просто розчахнуте навстіж небо.
І наче підземне джерело, у голову постійно била думка, Що я на висоті хмар. А
це - дуже, ДУЖЕ ВИСОКО. Я закричав і повалився навколішки біля Курсанта, сховав
106
107
голову між колін. Було чутно, як повертається
чутно, як той крик вичерпується у тиші гарячого ранку. Мій крик для гір не
означав нічого. І це потрясало. Думки вперлися в небо і сонце. І в
усвідомлення висоти.
Не знаю, як довго ми лежали й тремтіли з жаху перед цим відкритим, просто
безмежним простором. Аж раптом я відчув, як сила, котра накочувалася на нас, відпустила.
Я перевів подих і розпрямився. І я сказав тоді до Курсанта:
– Льолік, можеш вставати!
Він озирнувся через плече і побачив не оглушаюче небо, а мою тінь. О тій порі
тіні чіткі та об'ємні.
Льолік сів навкарачки, потупивши погляд, - я розумів, що він боїться глянути
в небо. Я прислухався: його дихання стало рівномірним. Я відчув, як потроху
корчі відпускають мій живіт. Мені стало легше.
Курсант глипнув на мене, але, здається, не впізнав, тоді підняв погляд вище, і я побачив, як в одну мить його лице перекосив спазм жаху, жаху глибокого
настільки, що прочищає від усіх нечистот і шлакових завалів диким криком.
Курсант кричав так голосно, що я зрозумів: це кричить не людина, але те, що
мешкає в людському тілі. Той, другий. Рик його іншого.
Він кричав і ричав, але не міг відвести погляду від глибини. Я збагнув, що
Льолік повидів у глибині неба щось набагато більше - можливо, саму суть
глибини.
І тут він почав панічно хапатися за кущики трави, але якась сила тягнула
Льоліка у небо. Це виглядало так, ніби на нього перестала діяти сила тяжіння.
Льоліка перевернуло догори ногами, але пальцями він усе ще судомно видирав
траву, хапаючись щораз за інші кущики, рятуючись від падіння. Я бачив на
власні очі, як він розмахував ногами у повітрі і як копіювала Льолікові рухи
його тінь. А потім якийсь кущик чорниці не витримав і видерся із землі. І
Курсант полетів сторчма у небо, як у прірву. Я тільки
витріщився на те, як голе тіло на тлі блакиті неба в секунду перетворюється
на чорну пляму, а там і зовсім зникає з очей.
Я залишився сам.
Тільки що біля мене лежав мій товариш, аж тут він провалився в небо, залишивши по собі повисмикувану траву.
Так закінчив Льолік.
Терезка сідлає номада
1
Він витер заслинені губи.
– І ти можеш це пояснити?
– спитала Терезка.
– Звичайно, але навіщо?
– Просто так, для мене.
– Курсант перестав вірити у силу тяжіння. Точніше, перестав їй довіряти. З
видцями таке буває.
Раптом кущі затріщали. Терезка здригнулася.