Архе
Шрифт:
– Тримай, - сказала вона і вставила Антону в рота піднятий недопалок.
Витягнула «Антицентр» і так само тицьнула в руки.
– Нашо ти їх підкинув?
– Я... я не підкидав їх! Ти сама забрала!.. Терезка змовчала.
Розвернувшись іти назад, вона приклала палець до скроні, вдала, наче щось
нагадала собі й, держачи дистанцію у десять кроків, спитала:
– А такої адреси ти, бува, не чув?
– і показала записку. Антонові, з його
відточеним «плазмою» зором, навіть
потрібно було придивлятися. Він прочитав адресу і перевів погляд на Терезку.
– А де ти її взяла?
– Взяла десь. Дав один. Ну, то як, чув шось?
Антон замислився. Зміряв її вітряну, точену синім тлом неба постать, і
відказав:
– Значить, тебе все-таки знайшли.
– У Львові такої вулиці як «Набережна» не існує. Це я тобі Гарантую.
Терезка пробувала зрозуміти, яким у дану мить видавався Антон: розгубленим чи
окриленим? Вона мовчала й чекала, що цей тип втиратиме далі.
Антон втер:
– У Львові її немає, але могла би бути... Знаєш, де є вулиця Беранже?
Терезка кивнула.
– Але поклянися перше, шо будеш мовчати, як риба... Це не можна говорити
нікому іншому. Чуєш?
Терезка поклялася.
– На підручнику з геометрії, - для певності попросив Антон і чомусь подивився
через плече.
Терезка влаштувала цьому божевільному й таку розвагу - благо, завжди носила
книжку при собі. Щойно по тому Антон'сказав щось суттєве.
96
97
– Ти про Льоліка Курсанта чула?
– спитав перше, закурюючи нову цигарку.
Терезка невизначено поворушила губами. [ виловила призабутий образ: шапка-
вушанка.
Ціле атропінове літо Курсант проходив у шапці-вушанці: казав, боїться, як би
йому не знесло голову. Воно і ясно - казали, Льолік крапався місяць, не
просихаючи. При цьому зувидів щось ТАКЕ, від чого йому зрівало шифер із
цвяхами і кроквами. Зокрема, побутувала версія, буцім Курсант осягнув, чому в
Ісуса була перша група крові, але Терезка вважала, що то мусило бути щось
серйозніше. Казали, потім Льолік облишив «архе» і подався на Шипіт18. Уже в
Карпатах на Купала той, мовляв, роздягнувся біля ватри до трусів і взявся
танцювати на жаринах. А потім р-раз -- і пирнув себе у живіт ножем. І пішов, мокрий від крові, вниз до річки. І не повернувся. То, казали, його вушанку
собі панки з Шостки забрали.
– Ше як був живий Льолік Курсант, ми з ним побували на Набережній. Льолік мав
друга, Сантехніка. Вони на пару скидували краплі, Льолік був нунцієм, а Саня
факторив. А потім Сантехнік відкрив якийсь лаз, те, що він називав Тощо. Він
розповів про це Курсанту, пропонував дослідити, але Льолік казав, що не
готовий
І ніхто його більше не бачив. Мене Льолік у той час мав за помічника, асистента, я йому в аптеки ганяв, туди-сюди. А він мені показував різні хитрі
комбінації під «плазмою». Вчив правильно краплі калапуцькати.
Так от. Вже як Сантехнік щез, ми з Льоліком зблизилися. Стали друзяками.
Льолік на нас нову пропорцію досліджував, навіть назву придумали: «ноон».
Паліндромічна штука, скажу тобі. Після неї деякий проміжок себе проживаєш у
зворотньому часі і нормальному - одночасно. Лівим
18 Мається на увазі щорічний неформальний фестиваль біля водоспаду Шипіт у
Карпатах.
98
оком бачиш усе вперед, а правим - усе назад. Думали, будемо на фізичному
продавати. Сканували ми собі на причандалах, а ти сама знаєш, як то: причандалитися на «архе» і дивитися на людей, на хмари, на бруківку... То ти
спочатку видиш «бруківку» БУКВАЛЬНО, а «бруківка» вибухає міріадами
обсидіанових епітетів, ніби дібраних от кутюр до кожної подряпини на її
поверхні. Ну, та ти вже знаєш. Так-от. Ідемо собі з Курсантом із Коптської на
Беранже, такі намалімонені, шо небо кришиться, глип на назву вулиці - а то
вже ніяка не Беранже, а натуральна тобі «Набережна». Ми тремо очі, тремо, роззираємося, але сама розумієш - шом там вже під «архе» очі терти. Та!.. Шо
вже про пальці казати - боїшся, як би то поміж них поглядом не заблукати.
Курсант мені й каже, шо ми вже не у Львові. Я виджу то все як на газеті і
пояснюю: Львів-то хоч і Львів, але вже тепер зовсім інший, паралельний. Тоді
ми раптом вкидуємося, шо це просто інша лексична панорама Львова. Інші
лексеми, особливий синтаксис. А будинок... той цілий сім-вісімнадцять
стовбичить посеред вулиці, як отвір. По-моєму, він колись горів. І ми
розуміємо, шо то знак. Бо з даху того будинку щез Сантехнік.
– Ви лазили у нього?
– Ну... Та. Але ми кров'ю заприсяглися не розказувати, шо такого там
Льолік... шо ми з ним там надибали... Потім ми повернулися у той Львів, який
знають всі. Де все, як годиться: площа Ринок, Франко, Шевченко, Беранже - ти
розумієш. Тоді ше вся тусня «плазматиків» трималася купи, кожної п'ятниці
збиралися, обмінювалися досвідом... Виявилося, ми з Курсантом - перші, хто
відкрив паралельні лексикони Львова. Після Сані. Саня взагалі був велетнем у
цьому ділі. А тепер шо? Про Набережну, сім-вісімнадцять пам'ятають хіба
грицані одиниці. Вони називають його Останньою територією. Не чула?