Архе
Шрифт:
олдових? Алік, Пензель, Пружина, та? Так вони всі - СИНКИ в порівнянні зі
мною!
Був я ше, значить, у школі. І шо? І ріс би собі простим хлопчиком із жирним
волоссям, а не! Знав я тоді такого собі Мацька Пожежу, єдиного нормального
пацана на цілі Мідні Буки. Він жив на розі Щорса, біля «Утюжка», де колись
була парихмахерська. Я тобі розказував про парихмахерську? Ну ладно, це
потім. А в Мацька були родичі в Чехословаччині. То якось вони прислали йому
«Виш'ю
зараз пам'ятаю: там на обкладинці такий дядько, весь у полум'ї, тисне руку
іншому. І якісь ангари. Мацько сказав мені, шо то Брєжнєв і Хоннекер. Внизу
там так по-ненашому «MUZA» писало. То якось Мацькова мама поїхала десь до
вуйни, а я пішов до нього на ніч. Ми з ним закрилися на кухні, принесли туда
програвач і сиділи і слухали. Ми ше тоді, пам'ятаю, купили папіросів -
фраєрували собі. Сиділи, курили і слухали. То ми, як перший раз послухали, подумали, шо то якась радянська естрада. А ше раз послухали, то нас так
пройняло, шо ми потім слухали ше разів з п'ять підряд. Нам не треба було
наркотиків, нас крило так, шо хотілося плакати, сміятися, кричати, катулятися
– все нараз. А найбільше, шо я відчував - то вдячність невідомо до кого.
Певно, до тих Людей, які створили таку прекрасну музику. Ми слухали і слухали
цілу ніч. І кожен раз - оргазм. Над ранок ми лазили Мідними Буками, як п'яні, й горланили: «Каманхіа Діабой, Хевасіґа! Юґонаґоуфа!». Це були хвилини мого
єднання з Абсолютом, Терезко. Я був на небі
91
?f
в алмазах, і все в мені кричало: «Ше! Ше!». Я тоді їсти, не збрешу, тиждень
не міг! Тільки про ту музику й думав!
Ми з Мацьком до Львова як поїхали хіпувати, стусу-валися з такими собі
Китайцем і Рудольою, постійно бухали з ними, а потім давали чувакам
переписувати в нас «Пінк Флойда»!.. А вони собі на тому бабки робили -
переписували іншим на бобіни за три рублі штука. Ех, молоді ше були. Ідейні.
– ...Або ше таке було: раз я запустив патла, а мене директор до кабінету
викликав. Не розказував? Говорив мені директор, щоби я постригся, бо зі школи
виженуть. Та! Розглядали мій випадок на педраді, і постановили: ...
– ...Або як я пішов пішки з Мідних Буків до Львова, оце я хіпував!
– ...Або як я в клубі танці робив! А сам напився! Та то взагалі був гаплик, які мене тоді малімони спричандалили!
– ...Або як я гашиш курив, ото я хіпував! Не розказував хіба? Приходжу я, значить, якось в десяту общагу, а там жили такі два бангладешці, називалися
Абдул та Ібрагім. Перший рік їх ніхто не міг відрізнити, тому всі просто
казали: «Абдул -Абстул-Абтабурэтку».
третю, в сумці снаряд «чорнило», а ти знаєш, як я заходив, нє? Я НОГОЮ двері
відкривав! Ото я розумію - ото я дійсно хіпував!.. Ага. Ну, і ті бангладешці
кажуть мені: «Бронік, мілий, хочєшь, гашішь пакурім, да?». То я з ними пішов
у кімнату. Включили ми, як ото зараз, «Дорсів». Витягують вони той цілий свій
гашиш, а то, виявляється, смола така. Загорнута в листок тютюну і ниткою
чорною перемотана. Ну, я подивився, «Та добре, - кажу.
– Куримо!». Пам'ятаю, дуже сильно від нього кашляв. Куримо ми, аж тут чуємо - «The End»
починається. Хтось звук як влабав, так ми всі в осад і випали! А за стінкою
якийсь араб п'яний спав. То він з того всього аж прокинувся і прийшов до нас, каже: «Включіть мені ТО ше раз»! От такі деньки то були!.. А гашиш не цепив
мене! Я зразу поняв: наркотики - то не для мене! Тільки голова від них болить
і спати хочеться!..
Сухий паркет у коридорі зарипів, і в кімнату, яка встигла вже згубити чіткі
контури за клубами диму, ввійшла цьоця Настя.
Але вуйко не розгубився і першим радісно вигукнув:
– Настя! Дивися, які ми хіпі!
– Йой! Боже! Ти здурів, Юльку! У вітальні курити?! Терезка?! То ти куриш?!
Ану вже кинула з рук! Йой! ТА ВИ П'ЯНИ То ти мені дівку споїв, ти, скотино!
– Ми хіпі! Ми хіпі!
– в екстазі вигукував вуйко Юлік і розмахував у повітрі
складеними буквою V пальцями.
– Я старий хіпун, а ти хто?
– Йой, хіпун?! Та ти срака стара! Подивися, на шо ти подібний! П'яний, як
бельок! Ану вже мені тут всьо поперевітрювали! Йой! В МОЮ ТАРІЛЬОЧКУ - І
ПОПІЛ? Ти безсовісний!!!
– Ціхо! Ми з Терезкою тутай хіпуєм, а ти шо тут робиш, я не знаю! Ти на
роботі маєш бути! Ти міщанка! А я старий хіпі! Я з бангладешцями гашиш курив!
– Йой, будеш мені ту байки розказувати! Гашиш! Тоже таке скажеш! Ану, Терезко, вже мені музику тихше зробила! Шо сусіди скажуть?!!
– Та срала я на Ваших сусідів!
– Гі-і-і! Дівко, май Бога в серці! Та тебе ні один кавалер не захоче, як
будеш таке казати!
– І я срав, ясно?! Ми з Терезкою обидвоє срали! І то з високого горба! Бо ми
такі хіпуни, шо тільки дай дорогу!
– А ти шо тішишся, старий осел? Подивися, шо з дівки зробив! Але чекай, чекай! Я тобі таких хіпунів дам, шо будеш знати, як у вітальні курити! Чекай, чекай, Матінка Божа всьо бачить!
– і цьоця Настя люто тицьнула в образ, що
висів над килимом.
На що вуйко аналогічним жестом показав на балкон: