Три мушкетери

Дюма-отец Александр

— Дуже шкода, добродію; я приїхав другим, але пройду першим.

— За наказом короля! — сказав дворянин.

— За власним бажанням! — сказав Д'Артаньян.

— Мені здається, ви просто шукаєте приводу для сварки.

— Тисяча чортів! Чом би й ні?

— Чого вам треба?

— Ви хочете знати?

— Авжеж.

— Гаразд! Мені потрібен дозвіл, який є у вас і якого немає в мене, дарма що він мені позаріз необхідний.

— Певно, ви жартуєте.

— Я ніколи не жартую.

—

Уступіться з дороги!

— Не уступлюся.

— Мій хоробрий юначе, я розіб'ю вам голову. Гей, Любене! Мої пістолети!

— Планше, — сказав Д'Артаньян, — візьми на себе слугу, а я розберуся з паном.

Дужий і спритний, Планше, який після перших своїх подвигів ще й посміливішав, схопив Любена, кинув його на землю й поставив коліно йому на груди.

— Робіть свою справу, пане, — мовив Планше, — я вже свою зробив.

Дворянин вихопив шпагу й кинувся на Д'Артаньяна; але він натрапив на сильного супротивника.

За три секунди Д'Артаньян тричі поранив його, примовляючи при кожному ударі шпагою:

— Це за Атоса! Це за Портоса! Це за Араміса!

Після третього удару дворянин упав як підкошений. Д'Артаньян вирішив, що супротивник убитий або принаймні непритомний, і схилився над ним, аби забрати дозвіл, та тільки-но він простяг руку, щоб обшукати пораненого, як той, стиснувши з останніх сил в руці шпагу, вдарив його вістрям у груди.

— Це для вас!

— А це — за мене! Останній — на закуску! — люто вигукнув Д'Артаньян, завдавши незнайомцеві четвертого удару шпагою в живіт.

Дворянин заплющив очі й знепритомнів.

Д'Артаньян вивернув кишеню, куди, як він бачив, подорожній поклав дозвіл на виїзд, і забрав його собі. Дозвіл був виписаний на ім'я графа де Варда.

Потім, востаннє глянувши на вродливого юнака, якому було не більше двадцяти п'яти років і який лежав тепер безтямний, може, й мертвий, Д'Артаньян зітхнув, подумавши про примхи долі, що змушують людей убивати одне одного задля інтересів інших, чужих і незнайомих, котрі часто-густо навіть уявлення не мають про їх існування.

Та незабаром його думки урвав Любен. Він щосили кликав на допомогу.

Планше схопив його за горло.

— Добродію, — сказав він, — поки я так триматиму цього бевзя, він, я певен, не закричить; але тільки-но відпущу, він знову залементує. Я впізнаю в ньому нормандця, а нормандці страх які затяті.

Справді, хоч як міцно стискав Планше горло Любенові, той все одно поривався кричати.

— Стривай, — мовив Д'Артаньян.

І, витягши носовичка, він заткнув Любенові рота.

—

А тепер, — запропонував Планше, — прив'яжімо його до дерева. Зробивши цю справу на совість, вони перенесли графа де Варда ближче до його слуги, а що вже сутеніло й обидва — поранений та зв'язаний — лежали в лісі, то було ясно: вони пробудуть тут до ранку.

— Не гаймо часу, — звелів Д'Артаньян, — швидше до коменданта!

— Але ж ви, здається, поранені? — спитав Планше.

— Пусте! Треба поспішати; рану ми перев'яжемо згодом; до того ж, по-моєму, вона зовсім легка.

І обоє квапливо подалися до будинку шановного чиновника. Йому доповіли про прихід графа де Варда. Д'Артаньяна ввели до кабінету.

— У вас є дозвіл, підписаний кардиналом? — спитав комендант.

— Так, добродію, — відповів Д'Артаньян, — ось він.

— О, він цілком справний і навіть з вказівкою сприяти вам, — зауважив комендант порту.

— Воно й зрозуміло, — відповів Д'Артаньян. — Я — один із найближчих помічників кардинала.

— Схоже на те, що його високопреосвященство хоче комусь перешкодити дістатися до Англії.

— Так, одному беарнському дворянинові, Д'Артаньяну, який виїхав з Парижа разом з трьома своїми приятелями, маючи намір добутися до Лондона.

— Ви знаєте його особисто? — спитав комендант.

— Кого?

— Та цього Д'Артаньяна.

— Якнайкраще.

— Тоді назвіть його прикмети.

— Залюбки це зроблю.

І Д'Артаньян якнайдокладніше змалював портрет графа де Варда.

— Його хтось супроводить? — спитав комендант.

— Так, слуга на ймення Любен.

— Ми простежимо за ними, і якщо тільки вони потраплять нам до рук, його високопреосвященство може бути спокійним: ми вирядимо їх до Парижа під надійною охороною.

— І тим самим, пане коменданте, — сказав Д'Артаньян, — ви заслужите найвищу подяку кардинала.

— Ви побачите його після повернення, графе?

— Безперечно.

— Перекажіть йому, будь ласка, що я — найвідцаніший його слуга.

— Неодмінно перекажу.

Приємно вражений цією обіцянкою, комендант порту зробив на дозволі-перепустці позначку й віддав папір Д'Артаньянові.

Д'Артаньян не марнував часу на зайві люб'язності: вклонившися комендантові, він подякував і вийшов з кабінету.

Вдвох із Планше вони поспішили до порту кружним шляхом, обминули ліс і увійшли в місто через інші ворота.

Шхуна, як і годину тому, стояла напоготові, капітан чекав на березі.

— Як справи? — спитав він, угледівши Д'Артаньяна.

— Ось перепустка, підписана комендантом порту, — відповів той.

— А другий дворянин?

— Він сьогодні не поїде, — сказав Д'Артаньян. — Але не хвилюйтесь — я заплачу за обох.